Негри домовились між собою про чергування біля входу, і всі почали лаштуватися до сну. [119]Тільки місіс Уелдон не могла заснути: на душі в неї було неспокійно. їй здавалося, що ця така довгождана земля не виправдає покладених на неї надій: не принесе їм ні безпеки, ані спокою.
Розділ XV ГАРРІС
Вранці 7 квітня Остін, який стояв на варті, побачив, що Дінго, загавкавши, побіг до річки. Ту ж мить із грота повибігали місіс Уелдон, Дік Сенд, Том та інші негри.
Певно, собака гавкав недаремно.
— Дінго почув якусь живу істоту — людину або тварину,— сказав Дік Сенд.
— У всякому разі, не кока,— зауважив Том,— бо на того Дінго гавкає страх як люто.
— Якщо це не Негору, то де він зараз? — спитала місіс Уелдон, кинувши на Діка Сенда погляд, який зрозумів тільки він.— І якщо це не він, то хто б це міг бути?
— Зараз дізнаємось, місіс Уелдон,— відповів юнак. І, звертаючись до Бета, Остіна та Геркулеса, додав:
— Беріть зброю, друзі мої, і йдіть за мною. Негри взяли рушниці й позасовували за пояс ножі.
Потім вони позаряджали карабіни, й усі четверо рушили до річки.
Місіс Уелдон, Том і Актеон залишилися при вході до грота, де спав малий Джек.
Вже сходило сонце. Воно ледь виткнулося з-за високих гір на сході, але його промені ще не діставали піщаного берега попід скелястим урвищем. А трохи далі й аж до західного обрію море іскрилося в сяєві ранку.
Дік Сенд і його супутники йшли піщаною смугою, що завертала до річки.
А там непорушно, ніби роблячи стійку, стояв Дінго і гавкав. Було ясно — він бачить або чує когось.
І справді, цього разу собака гавкав не на Негору — свого заклятого ворога з "Пілігрима".
Якийсь чоловік спускався із скелястого урвища. Ставши на пісок, він обережно пішов берегом, намагаючись жестами заспокоїти Дінго. Він, очевидно, побоювався цього лютого здоровенного пса. [120]— Це не Негору,— сказав Геркулес.
— Ми нічого не втрачаємо від такої заміни,— зауважив Бет.
— Анічогісінько,— погодився Дік Сенд.— Видно, це якийсь тубілець. Він позбавить нас необхідності розлучатися. Нарешті ми дізнаємось, де ми.
І всі четверо, перекинувши рушниці за спину, швидко попрямували до незнайомця.
Побачивши їх, незнайомець дуже здивувався. Мабуть, він не сподівався зустріти людей на цій частині узбережжя. Очевидно, він іще не бачив розбитого "Пілігрима", бо інакше б йому відразу стало ясно, що перед ним люди, які зазнали корабельної катастрофи. До речі, вночі прибій зруйнував до решти корпус судна, і тільки де-не-де біля берега плавали його уламки.
Побачивши, що люди, які йдуть до нього, озброєні, незнайомець спинився й позадкував. За спиною в нього висіла рушниця. Він її швидко зняв і, взявши в руки, приклав до плеча. Усім своїм виглядом він виказував невпевненість.
Дік Сенд привітно змахнув рукою, і незнайомець, зрозумівши, що на нього не збираються нападати, після недовгого вагання пішов до них.
Дік Сенд міг тепер добре роздивитися незнайомця.
Це був середнього зросту, міцно збудований чоловік років під сорок. Жваві очі, посріблені сивиною чуприна й борода, засмагле, аж чорне,обличчя, мов уіяого кочовика, що все своє життя мандрує на вільному повітрі по лісах та рівнинах. Шкіряна куртка, крислатий капелюх, чоботи на високих підборах з халявами до колін, на закаблуках великі остроги, які дзвеніли при кожному кроці.
Дік Сенд відразу зрозумів — і так воно було насправді,— що перед ними не корінний житель пампасів — індіанець, а скоріше один з тих чужоземців-аван-тюристів, часто сумнівної слави, яких нерідко можна зустріти в цих глухих краях. Його манери, а також рудувата борода наводили на думку, що він англосакс за походженням. У всякому разі, він не був ні індіанцем, ані іспанцем.
Дік Сенд упевнився в цьому, коли на його привітання "Ласкаво просимо!", сказане по-англійськи, незнайомець відповів тією ж мовою без будь-якого акценту: [121]— Я також ласкаво прошу вас, мій юний друже! Підступивши ближче, він потис юнакові руку, а неграм тільки кивнув головою.
— Ви англієць? — спитав він Діка Сенда.
— Американець,— відповів юнак.
— З півдня?
— Ні, з півночі.
Незнайомець ніби зрадів і енергійно, чисто по-американському, ще раз потис хлопцеві руку.
— Дозвольте у вас спитати, мій юний друже,— сказав він,— яким чином ви опинились на цьому березі?
І перше ніж Дік устиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха й низько вклонився.
Бо саме тієї миті перед ним стала місіс Уелдон, яка нечутно підійшла до гурту.
Вона й відповіла на запитання:
— Ми зазнали катастрофи, містере: наше судно розбилося вчора об ці рифи.
На обличчі незнайомця відбилося співчуття; він повів очима, шукаючи при березі розбитого судна.,
— Від нашої шхуни-брига нічого не залишилося,— мовив Дік.— Прибій потрощив її за цю ніч.
— І насамперед,— вела далі місіс Уелдон,— ми б хотіли спитати у вас, де ми.
— Ви на південноамериканському узбережжі,— відповів незнайомець, якого начебто дуже здивувало запитання місіс Уелдон.— Невже у вас був щодо цього якийсь сумнів?
— Саме так,— відповів Дік Сенд,— адже буря могла відхилити судно від курсу, а я не мав змоги визначити, де ми. І я попрошу вас точніше сказати це. Певно, на березі Перу?
— Е ні, мій юний друже! Трохи далі на південь. Ваш корабель розбився біля болівійського берега.
— Ти ба! — мовив Дік Сенд.
— Ви — в південній частині Болівії, неподалік од чілійського кордону.
— А як зветься цей мис? — спитав Дік Сенд, показуючи на північ.
— Це мені важко сказати,— відповів незнайомець.— Я досить добре знаю центральні області країни, де я частенько бував. А на цьому березі я вперше. [122]Дік Сенд обмірковував те, що почув од незнайомця. Він не дуже здивувався: не знаючи сили морських течій, легко помилитися в обчисленнях. Але помилка вийшла зовсім незначна. Він гадав, що вони розбились десь між двадцять сьомим і тридцятим градусами південної широти, коли брати від острова Пасхи, а виявляється — на двадцять п'ятому градусі. Таке незначне відхилення від курсу протягом такого тривалого шляху цілком можливе.
Зрештою, ніщо не викликало сумніву в словах незнайомця. Вони — в Південній Болівії, тож нічого дивного, що берег такий порожній.