Танас іще ніколи не був далі сусіднього села Човновиці (там вони з батьком минулої осені купували діжку під квашені яблука), і весь світ йому поки що увижається чи то великим лугом, що починається в них на околиці, чи то безкраїм полем, що прилягає до того лугу.
Так попасом наблизився до замшілого валуна, довкола якого поросло терном, і тут із-під каменя, пискнувши тривожно, вилетів боривітер. Сів на терновій гілці і — рудявий згори, буро-вохристий знизу, сіроголовий — стежив за Підопригорою. Мабуть, тут у боривітрів гніздечко сховано, тому-то й непокоїться, попереджає своє сімейство. Авжеж, сімейство, бо вже пора пташенятам вилупитися з яєчок Ще малі, не обійдуться без допомоги старших, літати не вміють.
Гаразд, міркує Підопригора, обмину камінь, хоч, може, тут і найбільше росте приворотня. І тільки Танас позадкував, як боривітер зірвався з тернини, пролетів над самою головою, щось прощебетавши вдячне. Мабуть, подався за якоюсь ящіркою неповороткою або за комахами та ще й спасибі каже Підопри-горі, що розбудив та нагадав.
О, чорнокорінь синьо зацвів, квітки в завійках густих, на стеблі одне та друге волотисте суцвіття. З кореня можна б добути червону фарбу, та зараз Підопригорі не до чорнокореня, його в районній аптеці не приймають. Якби там усе брали, то давно вже переносив би їм весь луг і поле, та не беруть усе, а тільки на вибір.
Сонце покотилося з полудня, можна б зі своїм багатством і додому йти, але Підопригорі так добре тут, що ноги не хочуть нести. Поклав побіля себе торбинки з цвітом та листям, сидить і слухає, як пташки виспівують, принюхується, як різнотрав'я пахне, дивиться, як усілякі кузочки біля ніг заклопотано вовтузяться.
Нікогісінько й нічогісінько в білому світі не боїться Підопригора — з жуками та мурахами він у дружбі, птахів не кривдить і їхніх гнізд не руйнує, на зайців пасток не ставить. Знає, як порозумітись із жалкою кропивою, вміє підглянути, як мале зозуленя викидає з гнізда яйця пташки, що його висиділа;
прохарчується в лісі влітку і восени, та й у лузі не пропаде з голоду — квасцю нарве, дику моркву знайде.
Весь білий світ Підопригорі за вірного товариша, бо й сам І анас йому за друга.
Узявши, нарешті, свої скарби, поволеньки рушає Підопригора додому. Гайок не хоче відпускати, манить затишком, і балка хоче втримати приворотнем, біл-пухом, чемерицею та ще всякою всячиною, однак пора Танасові, пора, вже ген-ген із полудня.
В березі стоїть човен, а в човні сидить дядько Овдій, їхній сусіда через вулицю. Сидить у човні й ладнає снасті, видно, на рибу збирається. Дядько підводить чорне своє, наче вугіллям і іамальоване, обличчя і пильно дивиться на Підопригору, що з •горбинками наближається по берегу Під тим чіпким поглядом Танасові ноги, які йшли собі, йшли, зненацька зупиняються, мовби вгрузають у теплий пісок
— О, ти ніде не пропав,— здивовано озивається дядько Овдій. Наче сподівався, що таки пропав, а тепер навіть розчарований.— Там батьки за тобою побиваються.
— Ось я,— каже Танас хрипко, бо раптом пересохло в горлі. Дядько Овдій такий умілець, що, здається, зловить рибу й
там, де перестала водитися з позаминулого року. І в ятір йому стільки йде карасів та пліток, линів та коропів, скільки іншому рибалці, може, за цілісіньке літо не зловити.
Дядько вже давно обіцяв Підопригорі покатати на човні аж там, де килимом по воді виткалось латаття біле, де неподалік зорять у небеса розплющеними очима глечики жовті. Може, тому ноги і вгрузли в пісок, що Танасові згадалась дядькова обіцянка?
— Сідай, провезу,— нарешті, зладнавши снасті, сказав Овдій.
Зраділий Підопригора кинувся до човна, та дядько спинив його владним помахом руки:
— Оте зілля не бери з собою, тільки заважатиме, а тут і так нема де повернутися. Залиш у березі, ніхто не зачепить.
Підопригора слухняно сховав своє багатство у верболозах, а сам скрадливо ступив у човен.
— От і гаразд,— обізвався дядько, коли вже пливли по блакитному плесу, де ще зовсім недавно стояла сумна чапля на одній нозі.— Ніхто не зачепить, будь певен. То ще багато маєш назбирати, щоб послали до Чорного моря?
— Багато,— відказав Підопригора.— За літо встигну. Ні в кого нема стільки квитанцій; як у мене. —
— Квитанції, кажеш? — примружився дядько.— А чи від квитанцій є якийсь толк? Ото, бачу, вдався ти в своїх батька-матір, їм би теж зілля збирати в лузі разом із тобою.
— А я від них і навчився,— мовив Підопригора, нітрохи не гніваючись на дядька, який чи буркотів завжди, чи шпетив когось, чи безпричинно гнівався — таку вже вдачу мав.
Посеред ставу човен од дядькового необережного руху гойднувся різко, й Підопригора злякано схопився руками за дошку-поперечку, на якій сидів.
— А ти, знахарику, хоч плавати вмієш? — поспитав дядько і, прочитавши в очах Підопригорй, що не вміє, крутнув кучматою головою:— Й до плавання не судний, бач! Усе з квіточками та пташками бавишся? А хочеш, я тебе вмить навчу плавати?
— Вмить? — не повірив Підопригора — Отак відразу й попливу? .
— А попливеш! — пообіцяв дядько Овдій і зайшовся дрібненьким сміхом.— Ось це створіння бачиш? — І, загальмувавши веслом, спинив човен'біля великої трипелюсткової квітки, що росла з-поміж шпичакуватих стебел, покритих живими зазубнями— Правда, красива з хороби?
— Красива,— згодився Підопригора, розглядаючи білу квітку, що свіжо поблискувала. Поряд із нею бубляшок молоденький ось-ось мав розпукнутись, уже одна пелюстка навіть напіврозплющилась.
— Водяний різак,— сказав дядько і, підваживши той шпичастий кущ веслом, обережно взяв рукою слизькі стебла, розглядав зацікавлено.— Красивий, авжеж, а й він живу кров любить.
Примружившись, поглянув на Підопригору, що оторопів од почутих слів, і поманив Танаса ближче до себе.
Коли той нахилився, показав пальцем на листя: бачиш?
Різак як різак, подумалось Підопригорі, який раніше й не приглядався до цієї рослини.
— Е-е, та що ти знаєш,— буркнув дядько Овдій і сколупнув нігтем невеличкий пухирчик, що сріблясто здимався на листку.— А тепер подивись...
Там, де щойно був пухирчик, непорушно застигла якась водяна кузочка.
— Ось так,— зловтішно мовив дядько.— Красивий різак, нічого не скажеш. І зацвів славно, що залюбується отакий, як ти, Танасе. А він, оцей різак, гадаєш, росте з води, тягне соки з мулу? Де там! Він, Танасе, їсть отаких комашок, з них і живе!