Він зовсім не чекав такого ясного ставлення до справи і відповів трохи ошелешено:
— Певна річ.
— А говорили ви про це з вашими батьками?
— Ні, я хотів спочатку довідатися, чи ви згодні. Вона простягла йому свою ще мокру руку і, коли
він схвильовано потиснув її, промовила:
— Я охоче даю згоду. Мені здається, що ви добра й чесна людина. Але пам'ятайте, я. не хочу йти проти волі ваших батьків.
— О, невже ви гадаєте, що моя мати ні про що не догадується, хіба вона любила б вас так, як любить, якби не бажала нашого одруження?
— Це правда, я просто трохи розгубилась.
Вони замовкли, його, навпаки, дивувало, що вона так мало схвильована, така розсудлива. Він чекав жартівливого кокетства, відмовлянь, що приховували б згоду, зворушливої кокетливої любовної комедії з ловлею креветок і хлюпанням у воді! І от все скінчилося, він
почував себе зв'язаним, одруженим, після якихось .десяти слів. Вони не мали більш про що говорити, бо прийшли до згоди, і обоє сиділи мовчки,.трохи заклопотані тим, що сталося між ними так раптово, трохи навіть збентежені, не наважуючись ні розмовляти, ні продовжувати ловлю, не знаючи, що їм робити далі. Виручив їх старий Ролан:
— Сюди, сюди, діти! Йдіть погляньте на Бозіра. Він спустошує море, цей розбишака.
Капітан, справді, наловив напрочуд багато креветок. Намоклий до самого пояса, він ходив від калюжі до калюжі, вгадуючи єдиним зором найкращі місця, і повільними впевненими рухами знаходив своїм сачком усі заховані у водоростях нірки.
І гарні прозорі креветки, ясносірого кольору, тіпалися на його долоні, коли він їх швидко вибирав, щоб кинути у свій кошик.
Пані Роземійї, вражена, захоплена, не відходила від нього, старанно наслідуючи його, майже забувши про слово, дане Жанові, що йшов за нею замріяний; вона, здавалося, всією істотою віддалася цій дитячій радості — виловлюванню креветок з-під плаваючих рослин.
Аж раптом Ролан скрикнув:
— Гляньте, он'і пані Ролан іде до нас. Спочатку вона залишилася з П'єром на пляжі, бо
обоє не мали ніякої охоти разважатися, бігаючи серед скель та мокнучи в калюжах, хоч і не хотіли лишатися віч-на-віч. Вона боялася його, а син боявся її й самого себе, боявся своєї люті, яку не міг подолати.
Вони посідали поруч на валунах.
І обоє, гріючись на осонні, трохи прохолоджуваному морським повітрям, і споглядаючи широкий спокійний простір та водяну блакить, що мінилася сріблом, думали одночасно: "Як добре було б нам тут, коли б усе було, як раніше!" ^
Вона не насмілювалася заговоритедо П'єра, боячись якоїсь різкої відповіді; він не наважувався' звернутись до матері з остраху, що проти своєї волі буде з нею грубим.
Кінцем своєї тростини П'єр перекидав округлі гальки, ворушив їх і стукав по них. Вона, неуважно дивлячись перед собою, взяла кілька камінців і повільним, майіийальним рухом перекидала їх з руки в руку. Потім її погляд запримітив серед водоростей Жана, який ловив креветок з панею Роземійї. Вона почала спостерігати за ними, стежити за їхніми рухами, материк-, ським інстинктом збагнувши, що вони зараз розмовляють не так, як звичайно. Бачила, як вони, дивлячись у воду, нахилились одне до одного, як повернулися лицем до лиця, ніби шукаючи відповіді на запит серця, як потім здерлися на скелю, щоб порозумітися.
їхні силуети вирисовувались досить виразно; вони були ніби зовсім одні на горизонті і на фоні неба, моря та скель набирали якогось значущого та символічного вигляду.
П'єр також дивився на них, і сухий сміх вихопився з його уст.
Не повертаючись до нього, пані Ролан запитала:
— Чого це ти?
Він промовив глузливо:
— Я вчуся. Навчаюсь, як готуються стати рогоносцем, її охопив гнів, обурення: це слово її образило, бо
вона, як їй здалося, зрозуміла його прихований зміст.
— Кого ти маєш на думці?
— Ну, звичайно, Жана! Це дуже комічне видовище. Вона прошепотіла тихо, тремтячим від хвилювання^
голосом:
— О П'єр, який ти жорстокий! Ця жінка — сама чесність. Твій брат не зміг би знайти кращої.
Він почав реготатися вимушеним уривчастим сміхом:
— Ха-ха-ха! Сама чесність! Усі жінки—сама чесність... а проте всі чоловіки — рогаті. Ха-ха-ха!
Вона мовчки підвелася, хутко спустилася по вкритому гальками схилу, і, рискуючи посковзнутися, провалитися у заховані в траві ями, зламати ногу чи руку, подалась навпростець, майже бігом, ступаючи в калюжі, нічого не бачачи навколо, до свого другого сина.
Побачивши її, Жан гукнув:
— Ну, матусю, і ти наважилася?
Мати мовчки схопила його за руку, ніби кажучи: "Врятуй, захисти мене!"
Він побачив її збентеження і промовив здивовано:
— Як ти зблідла! Що з тобою? Вона пробелькотіла:
— Я ледве не впала, мені страшно серед цих скель.
Тоді Жан повіз матір, підтримуючи, пояснюючи, як ловлять креветок, щоб розважити її. А що вона зовсім не слухала його, а він мав потребу поділитись з кимось своєю таємницею, то, одвівши її трохи, він стиха промовив:
— Вгадай, що сталося? —■ Та... та... я не знаю.
— Вгадай!
— Я... я не знаю.
— Ну, гаразд. Я освідчився пані Роземійї.
Мати нічого не відказала; в голові в неї наче джмелі гули, а на душі був такий розпач, що вона ледве розуміла йото слова. І вона перепитала:
— Освідчився?
— Так, чи добре я зробив? Вона чарівна, правда?
— Так... чарівна... ти добре зробив.
— Значить, ти даєш свою згоду? .— Так... я згодна.
— Як дивно ти говориш! Здається, що ти... ніби... незадоволена.
— Та ні ж... я... задоволена.
— Справді?
— Справді.
І наче, щоб підтвердити це, вона схопила сина в обійми і вкрила лице його палкими материнськими поцілунками.
Потім, витерши повні сліз очі, вона помітила, що вдалині, на пляжі, хтось лежить ниць, непорушно, ніби труп: це був другий її син, П'єр, який лишався на самоті з своїми розпачливими думками.
Тоді 'вона повела свого маленького Жана ще далі, майже до самої води, і вони довго говорили про його одруження, в якому її серце знаходило втіху.
Починався приплив, і вони мусили відійти і приєднатись до ловців креветок: усі разом рушили/на берег. По дорозі розбудили П'єра, що вда<вав, ніби спить. За обідом сиділи довго і випили чимало вина,
VII
Ідучи назад, усі чоловіки, крім Жана, задрімали. Бозір та Ролан кожні п'ять хвилин валилися на плечі сусідам, ті енергійно відштовхували їх, і тоді вони випробовувалися, переставали хропти і, напіврозплющивши очі, бурмотіли: "Чудова погода!",— після чого зразу ж знов хилилися на другий бік.