— Це неправда, мамо.
— Так, так, так, це правда! О, я добре розумію люту боротьбу з самим собою твого бідного брата з самого першого дня. Тепер, як тільки я зачую в хаті його кроки, серце моє тріпоче, мало з грудей* не вискочить, а коли почую голос його, я просто непритомнію. Але поки що в мене ще був ти, а тепер я втратила й тебе! О маленький мій Жане, невже ти гадаєш, що я зможу жити між вами обома?
' — Так, мамо. Я любитиму тебе так, що ти й не згадаєш про це.
— О, о! Якби це було можливо!
— Так, це можливо.
— Як же хочеш ти, щоб я, живучи між вами обома, не згадувала ні про що? Та й ви самі хіба забудете про це?
— Так, я присягаюсь!
— Але ж цілими днями ти будеш про це думати.
— Ні, присягаюсь. І потім, слухай — якщо ти підеш від мене, я вступлю до війська добровольцем і мене вб'ють.
Ця дитяча погроза зворушила її, і вона схопила Жана в обійми, з пристрасною ніжністю цілуючи його. Він говорив:
— Я люблю тебе більше, ніж ти гадаєш, так, більше, значно більше. Ну, будь же розсудливою. Спробуй лишитися хоч на тиждень. Пообіцяй мені лише тиждень! Ти не можеш відмовити мені в цьому!
Вона поклала обидві свої руки Жанові на плечі і, тримаючи його на відстані довжини своїх рук, промовила:
— Дитя моє... Спробуймо заспокоїтися і не піддаватися слабості. Дай спершу сказати мені. Якщо я хоч раз почую від тебе те, що цілий місяць чую з уст твого брата, коли я хоч раз 'побачу в тебе в очах те, що я читала в його очах, коли ти хоч словом чи поглядом викажеш,
що ненавидиш мене, як він... то через годину,— чуєш ти,— через годину... я піду від тебе навіки,
— Мамо, присягаюсь...
— Дай мені сказати... За цей місяць я перетерпіла все, що тільки може перетерпіти людина. Відтоді, як я зрозуміла, що твій брат, другий мій син, підозріває мене і що з хвилини на хвилину він викриє правду, кожна година мого життя була для мене такою мукою, що неможливо уявити.
В голосі матері звучала така скорбота, що її мука ніби передалась Жанові, і сльози виступили на його очах.
Він хотів обняти її, та вона відштовхнула його:
— Облиш мене... слухай... я маю багато чого сказати тобі, щоб ти зрозумів... але ти не зрозумієш.., що.,, коли я буду тут... треба... Ні, я не можу!
— Кажи, мамо, кажи!
— Ну, гаразд, хай так! Принаймні я не обману тебе.*. Ти хочеш, щоб я була з тобою, так? Щоб ми могли дивитись одне одному у вічі, розмовляти, щодня зустрічатись, бо я не зважусь більше відчинити дверей, боячись, що побачу твого брата,— для цього треба не прощення твого,— ніщо не завдає такої прикрості, як прощення,— але щоб ти не винуватив мене за те, шо я вчинила..% Треба, щоб ти був настільки сильний, настільки байдужий до всіх, щоб, не червоніючи й не зневажаючи мене, міг визнати себе не. за Роланового сина!.. Я досить мучилась... я надто довго терпіла, більше я не можу, ні, я не можу більше! І це не тільки від учора,— а вже віддавна... Але ти ніколи не зможеш зрозуміти цього, ніколи! Щоб ми могли жити разом далі і цілувати одне одного, Жане, мій синочку, ти мусиш знати, що коли я й була коханкою твого батька, то ще більше я була його дружиною, його справжньою дружиною; в глибині моєї душі я не маю сорому, не шкодую ні за чим, я й мертвого кохаю його, кохатиму довіку і, крім нього, не кохала нікого; він був моїм життям, радістю, усією моєю надією, всією втіхою, всім, усім, усім для мене весь цей довгий час! Слухай, мій хлопчику,— як перед богом, що чує мене, кажу,— в мене не було б ніколи нічого хорошого в житті, коли б я не зустрілася з ним, ніколи нічого— ні любові, ні пестощів, жодної з тих годин, за якими ми жалкуємо в старості,— нічого! Цим усім я завдячую йому! Він був для мене один на всьому світі, а потім ви двоє,— твій брат і ти. Без вас все було б порожньо, чорно й порожньо, немов ніч. Я ніколи б нічого не любила, нічого не знала, нічого не жадала, навіть не плакала б так, як плакала, любий мій Жане. О так, я плакала з того самого часу, як ми приїхали сюди! Я вся віддалась йому, тілом і душею, навіки, з радістю, більш як десять років була його жінкою, а він моїм чоловіком перед богом, що створив нас одне для одного. Потім я помітила, що він став менше кохати мене. Він, як і раніше, був добрий і піклувався про мене, але я вже перестала бути для нього тим, чим була. Це був кінець! О, як я плакала!.. Яке жалюгідне і облудне це життя! Нема нічого постійного... І от ми приїхали сюди; і ніколи більше я з ним не бачилась, ні разу він не приїздив... А він обіцяв і обіцяв, у всіх листах!.. Весь час я чекала його! Але так більше і не побачила!.. А тепер він помер! А проте він любив нас, бо ж згадав про тебе. А я любитиму його до останнього свого подиху, і ніколи не зречусь цього; і тебе люблю, бо ти його дитина, і я не можу червоніти за це перед тобою! Розумієш? Не можу! Коли хочеш, щоб я лишилася, то мусиш визнати себе за його сина, ми будемо час від часу розмовляти про нього і ти повинен хоч трошки полюбити його, і як наші погляди зустрінуться, ми будемо його згадувати. Якщо ти не хочеш цього, якщо не можеш,— прощай, мій маленький, ми не можемо тоді жити разом!.. Я зроблю так, як ти вирішиш! Жан відповів ніжним голосом:
— Лишайся, мамо!
Вона стиснула його в обіймах і заплакала, потім знов почала, притулившись лицем до його лиця:
— Так, але П'єр? Що робити з ним?
— Щось придумаємо. Ти ж не зможеш далі жити поруч із ним.
Сама згадка про старшого сина пройняла її жахом:
— Ні, я не зможу більше! Ні, ні!
І, кинувшись Жанові на груди, вона розпачливо заголосила:
— Врятуй мене від нього, мій маленький, зроби щось, не знаю що... придумай... врятуй мене!
— Добре, мамо, щось зроблю,
— Цю ж мить... конче... Цю ж мить." не кидай мене! Я так боюся його... так боюся!
— Так, я придумаю шось. Обіцяю тобі!
— О, тільки скоріше, тільки скоріше! Ти не можеш уявити, шо зі мною коїться, коли я бачу його!
Потім вона тихенько прсшепотіла йому на вухо:
— Сховай мене тут, у себе.
Він завагався, подумав і збагнув своїм розсудливим розумом небезпеку такої ситуації.
Але йому довелось довго доводити їй, переконувати, щоб перебороти найбеззаперечнішими доказами її шалений опір.