Нарешті, чай подали. Нотар взяв склянку, поклав цукру й випив чай, спершу накришивши туди невеличкого коржика, надто твердого, щоб його розгризти; потім встав, потиснув руки чоловікам і пішов.
— Отже,— ще раз перепитав Ролан,— завтра, у вас, о другій?
— Так, завтра, о другій. Жан не промовив ані слова.
По виході нотаря ще тривало мовчання, потім старий Ролан, ляснувши обома руками свого сина по плечах, вигукнув:
— Ну, чортів щасливчик, чого ж не цілуєш мене?
;,чан посміхнувся й поцілував батька, кажучи:
— Я не знав, що це необхідно.
А старий уже не приховував радості. Він ходив по кімнаті, тарабанив своїми незграбними пальцями по меблях, немов по роялю, повертався на закаблуках і повторював:
— Оце так поталанило! Оце так поталанило! П'єр запитав:
— Значить, ви раніше були добре знайомі з цим Ма-решалем?
Старий відповів:
— Ще б ігак! Та він бував у нас щовечора; ти ж мусиш пам'ятати^ що він у вільні дні заходив за тобою до коледжу і часто проводжав тебе туди по обіді. Стривай: саме в той ранок, коли народився Жан, це ж він бігав по лікаря! Він "снідав у нас, коли матері раптом стало погано. Ми зразу зрозуміли, в чім справа, і він кинувся бігом. Спохвату він узяв мого капелюха замість свого. Я це пам'ятаю, бо потім ми дуже з цього сміялися. Можливо навіть, що він перед смертю згадав цей випадок і, оскільки не мав спадкоємців, сказав собі: "Коли вже я допоміг цьому хлопцеві народитися, залишу ж йому своє майно".
Пані Ролан, відкинувшись у кріслі, здавалося, поринула в спогади. Вона прошепотіла, ніби думаючи вголос:
— О! Це був щирий друг, такий відданий, такий вірний, рідкісна людина, як на ці часи.
Жан підвівся:
— Піду трохи прогуляюся,— сказав він.
Батько здивувався, хотів затримати його, адже слід було все обговорити, скласти якийсь план, щось вирішити. Але Жан уперся, посилаючись на якесь побачення. Ще досить буде часу, щоб про все домовитися, поки оформлятимуть його права на спадщину.
І він пішов; йому хотілося побути на самоті, щоб розмислити про все.
За кілька хвилин і П'єр сказав, що йде, і вирушив за братом.
Лишившись наодинці з дружиною, старий Ролан схопив її в обійми й розцілував у щоки і, ніби відводячи докір, який вона йому часто робила, промовив:
— Ось бачиш, люба, і не треба було мені ще сидіти в Парижі, виснажувати себе задля дітей, замість того, щоб переїхати сюди і укріпити своє здоров'я. Достатки самі впали нам з неба. Вона спохмурніла.
— Це падає з неба для Жана,— промовила вона.—• Ну, а П'єр?
— П'єр! Але ж він лікар, він зароблятиме... Та й брат щось зробить для нього.
— Ні. Він не прийме допомоги. І потім ця спадщина належить тільки Жанові! П'єр, таким чином, дуже обділений.
Старий зовсім був спантеличений:
— Тоді ми в нашім заповіті залишимо йому трохи більше.
-г— Ні. Це теж буде несправедливо. Тоді він розсердився:
— А! Ну його під три чорти! Що ж я маю робити, скажи мені, будь ласка? Ти завжди знайдеш якусь неприємність. Тобі неодмінно треба зіпсувати мені настрій. Піду краще спати. На добраніч. Як не кажи, а нам пощастило, дуже пощастило!
І він пішов, задоволений і радий, не прохопившись жодним словом жалю про великодушного покійного друга.
А пані Ролан знов занурилась у думки, не відриваючи пильного погляду від вогника догоряючої лампи.
її
Вийшовши з дому, П'єр попрямував до Паризької вулиці, головної вулиці Гавра, освітленої, людної і. гомінливої. Свіжий морський вітер ласкаво повівав йому в лице; він простував повагом, з тростинкою під пахвою, заклавши руки за спину.
Настрій був у нього поганий, і він відчував пригнічення, незадоволення, ніби довідався про якусь прикру новину. Жодної чіткої думки не ворушилось у його мозку, і П'єр не міг би сказати, звідки цей тягар на душі і млость у тілі. Щось боліло йому, але він не знав, що саме; десь відчувалась якась болюча точка, одна з тих майже непомітних виразок, які важко визначити, але які мучать, втомлюють, пригнічують і дратують,— якесь несвідоме легке страждання, ніби зародок смутку.
Коли ГТ'ер дійшов до Театральної площі, його привабила яскраво освітлена кав'ярня Тортоні, і він повільно попрямував до неї, та в останню мить згадав, що зустріне там приятелів, знайомих, людей, з якими доведеться розмовляти; його раптом охопила відраза до банальної дружби, що виникає за чаркою та келихом. І, повернувши назад, він знову пішов головною вулицею, що вела до порту.
Запитував себе: "Куди б його піти?",— мислено вишукуючи місце, що було б йому приємним, відповідало його душевному стану. Але нічого не придумав, бо і самотність його гнітила, і зустрітися ні з ким не хотілося.
Дійшовши до набережної, знов завагався, потім звернув до молу і обрав самотність.
Помітивши біля хвилеріза лаву, він сів, уже втомившись ходити і втративши бажання продовжувати прогулянку.
Спитав себе: "Що це сьогодні зі мною?" — і почав аналізувати, що за прикрість могла трапитися з ним, як розпитують хворого, щоб встановити причину лихоманки.
Він мав запальну і в той же час розсудливу вдачу, захоплювався, але згодом розмірковував, схвалюючи або осуджуючи свої поривання; але, зрештою, перший настрій лишався в ньому міцнішим і людина чуття завжди брала в ньому гору над людиною розуму.
Отже, П'єр дошукувався, звідки взялося це нез'ясовне роздратування, ця потреба безцільно блукати, це бажання зустріти когось, щоб обмінятися думками, а разом з тим—відраза до людей, яких він міг побачити, і до того, що вони могли б йому сказати.
І запитав себе: "Чи не Жанова це спадщина?"
Так, це можливо. Коли нотар сповістив цю новину, він відчув, як серце його забилося трохи дужче. Звичайно, не завжди можна оволодіти собою, і доводиться зазнавати хвилювань раптових, інстинктивних, змагатися з якими — марна річ.
Він глибоко замислився над фізіологією впливу, який певна подія справляє на інстинкт, викликаючи потік думок та відчуттів болісних чи радісних, часто суперечних тим, на які сподівається і яких вважає за розумні і справедливі— інтелект, що переріс нашу натуру.
Він намагався уявити душевний стан сина, що дістав у спадок величезний маєток і завдяки цьому може пізнати чимало радощів, давно вимріяних, раніше недоступних через скупість батька, якого, проте, любив і жалів.