Як брусок по водоспаду,
По страшних, бурхливих хвилях,
Як в печеру, впала в пащу
Гаяватина пірога.
Та, прокинувшись неначе,
Безнадійно озирнувшись,
Враз натрапив Гаявата
На велике серце Нами:
Тяжко билось серце Нами
І тремтіло серед ночі.
І здавив рукою гнівно
Дуже серце Гаявата,
Так здавив, що Міше-Нама
Затремтів увесь, забився,
Скаламутив воду чисту
І знемігся враз від муки,
Від страшного болю в серці.
Швидко поперек свій човен
Тут поставив Гаявата,
Щоб із черева як-небудь
В хвилюванні і турботі
Не упасти і не згинуть.
Поруч білка — Аджидомо
Жваво бігала, кричала,
Помагала Гаяваті
І боролася відважно.
І сказав їй Гаявата:
"Мій товаришу маленький!
Ти завзято працювала!
Так прийми ж мою подяку,
Вірний друже Аджидомо,
І ім'я те, що сказав я...
Сим ім'ям тебе вже вічно
Називатимуть всі діти".
І забився знову Нама,
Затремтів, захріп в конанні
І замовк, затих...— і хвилі
Понесли його спокійно.
А коли під трупом Нами
Зашарудів рум бережний,
Зрозумів мій Гаявата,
Що лежить на побережжі
Уже мертвий Міше-Нама.
І почув він над собою
Якийсь шум, сполох і крики,
Лопотіння крил пташиних,
І угледів смужку світла,
Що крізь ребра Міше-Нами
Ледве-ледве пробивалась.
1 Пісок.
І Кайошк — чайок крикливих
Що блискучими очима
Приглядалися до його
І казали між собою:
"О, се брат наш, Гаявата!"
І, зрадівши, Гаявата
Крикнув їм, як із печери:
"О Кайошк! Брати і сестри,
Вірні друзі Гаявати!
О Кайошк! Чайки крилаті!
Переміг я Міше-Наму,—
Поможіть же мені вийти
На світ білий із неволі,
Швидше клюйте, розривайте
Бік широкий Міше-Нами.
І довіку з сього часу
Величатимуть вас люде
Тим ім'ям, що вас назвав я".
І чайок весела зграя
Заходилась біля Нами,
Заходилася клювати,
Розривати біле тіло,—
І із черева-печери,
Із могили під водою
Встав і вийшов Гаявата.
Біля рідного вігваму
Опинився Гаявата,
Зараз викликав Нокоміс,
Щоб стара пішла на берег,
Подивилася на Наму:
Мертвий він лежав, спокійний
І його чайки клювали.
"Переміг я Міше-Наму!
Я убив його! — сказав він.—
Ось над ним чайки вже в'ються,
То мої, Нокоміс, друзі!
Ти не руш їх, не розгонюй,
Бо вони мені дорогу
Показали із печери.
Хай вони добенкетують,
Хай наповнять свої вола,
А як ввечері, наївшись,
Полетять вони на гнізда,
Принеси миски для жиру,
Заготуй його на зиму".
І просиділа Нокоміс
Аж до вечора над морем*
Ось і місяць — сонце ночі —
Загорівся над водою,
Ось уже й чайки крикливі,
Повечерявши, знялися,
Полетіли до далеких
Островів на Гітчі-Гюмі,
І крізь заграву червону
Довго їх мигтіли крила.
Спав спокійно Гаявата,
А Нокоміс терпеливо
За роботою сиділа,
В сяйві місяця сиділа
До зорі, аж доки стало
Червоніти синє небо.
А як сонце заступило
Білий місяць,— знов з далеких
Островів на Гітчі-Гюмі
Повернулась біла зграя
І на Міше-Наму впала.
Три доби отак по черзі
З трудівницею Нокоміс
З Нами жир чайки зривали.
А коли крізь голі ребра
Плюскотіти стали хвилі,
Понеслись чайки і зникли,
І одні кістки лишились
Над Великим Гітчі-Гюмі.
IX
ГАЯВАТА І ПЕРЛИСТЕ ПЕРО
Там, де ллється Гітчі-Гюмі,
Де шумить Велике Море,
Стала там стара Нокоміс
І до хмар на захід сонця,
До вечірніх, пурпурових,
Простягла сердито руку.
Гнівно сонце опускалось
І палило за собою
Небо полум'ям червоним,
Як степи отаман палить,
Коли ворог настигає.
Нагло місяць, сонце ночі,
Вилітає із-за хмари
І вдогін за ним женеться
По слідах його кривавих
В дикім полум'ї пожежі.
І на захід сонця руку
Простягаючи, Нокоміс
Говорила Гаяваті:
"Там живе ворожбит лютий,
Меджисогвон — Дух Багатства,
Той, кого Пером Перлистим
Називають всі народи;
Там до заходу самого
Смоляні озера ллються,
Там гадюки в трясовинах,
Як огонь, червоні в'ються,
Змії люті се— Кінебік!
Охоронці, вірні слуги
Відьмака і душогуба.
Він се вбив лукаво батька,
Коли з місяця на землю
Той спустивсь мене шукати
І розшукував усюди.
Се ворожий Меджисогвон
Посилає нам хвороби,
Посилає лихоманки,
Білим дихає туманом
І смертельним паруванням
Трясовин гнилих і вогких.
Лук візьми свій, Гаявато!
Гострих стріл візьми з собою.
Томагаук — Поггевогон,
Рукавиці — Мінджикевон,
І березову пірогу.
Жовтим жиром Міше-Нами
Боки їй намаж, щоб легше
Поплила вона по багнах;
І убий ти душогуба,
Злого ворога Нокоміс,
Злого ворога народу!"
І озброївсь, і зібрався
У дорогу Гаявата,
Зсунув він пірогу в воду
І, поплескавши рукою,
Проказав: "Вперед, пірого,
Друже вірний і коханий,
На озера чорні плиньмо!
До вогняних змій — Кінебік!"
Вдалечінь летить пірога,
І лунає над водою
Грізно пісня Гаявати.
А над ним Кіню могучий,
Бойовий орел могучий,
Ватаг птахів, з диким криком
Попід хмарами кружляє.
Швидко він і змій угледів,
Велетенських змій — Кінебік,
Що лежали на болоті,
Гнулись, корчились, ряхтіли,
В злотні овиди1 звивались
І, підводячись, повітря
1 — Ободи.
Гріли полум'ям-диханням,
Щоб ніхто іти не зваживсь
В Меджисогвона оселю.
Та відважний Гаявата
Прогримів до їх сердито:
"Геть з дороги, о Кінебік!
Геть з дороги Гаявати!"
А вони в зневазі лютій
Одказали Гаяваті:
"Відступися, Шогодайя!
Геть додому, до Нокоміс!"
І тоді підводе вгору
Гнівно лука Гаявата,
З пліч скидає гострі стріли
І стріляти починає.
Кожний звук стріли міцної —
Крик конання, стогін смерті,
Кожний свист стріли дзвінкої
Пісня смерті, перемоги!