Спочивать не лягли, не гратись пішли —
Плачем плачуть всі, заливаються.
Схвилювавсь тоді тяжкою думою
Молодий купець Калашников;
До вікна він став, глянув на вулицю —
А на вулиці ніч темнесенька;
Пада білий сніг, розстилається,
Слід людський кругом замітаючи.
Ось він чує, в сінях дверми рипнули,
Потім кроки він чує поквапливі;
Обернувсь, подививсь — сило божая!
Перед ним стоїть молода жона,
Блідолиця вся, та вся розпатлана,
Коси русії геть розплетені,
Снігом-інеєм пересипані;
Очі дивляться як у причинної;
Уста шепчуть речі безумнії.
"Де ти, де, дружино, тинялася?
На якім майдані, на дворищі,
Що розтріпані твої кісоньки,
Що одежа твоя вся розідрана?
Вже гуляла ти, веселилась ти,
Мабуть, із синками боярськими!..
Не на те перед святими іконами
Ми з тобою, жоно, заручалися,
Золотими перснями мінялися...
Як запру я тебе на залізний замок,
За дверима дубовими кованими,
Щоб світу божого ти не бачила.
Не ганьбила ти моє ім'я чеснеє..."
І почувши те, Альона Дмитрівна
Затремтіла вся, моя голубонька.
Затряслась, мов листочок осиковий,
Гірко-гірко вона розплакалась,
В ноги мужеві схилилася.
ов
"Государю мій, красне сонечко,
Чи убий мене, а чи вислухай!
Твої речі — наче гострий ніж;
Від них серце розривається.
Не боюся смерті лютої,
Не боюся я людських чуток,
А твоєї лиш немилості,
"Від вечерні йшла нині додому я,
В самотині йшла я по вулиці.
І почулось мені, наче сніг хрумтить,
Оглянулась — чоловік біжить.
Мої ніженьки підкосилися,
Вкрилась я фатою шовковою.
І він міцно за руки схопив мене,
І сказав мені тихим пошептом:
— Чом лякаєшся, ясочко-красунечко?
Я не кат який, душогуб лісний,
Я слуга царя, царя грізного,
Прозиваюся Кирибеєвичем,
А з сім'ї я Малюти преславної... —
Тут ще гірше я налякалася;
Закрутилась моя бідна голівонька.
І він став мене пестить-цілувать,
І цілуючи, все приказував:
— Ти скажи мені, чого б хотіла ти,
Моя милая, ненаглядная!
Хочеш золота, а чи жемчугу?
Самоцвітів-перснів, убрання з парчі?
Мов царицю я наряджу тебе,
Стануть усі тобі заздрити, —
Лиш не дай мені вмерти смертю грішною:
Покохай мене, обійми мене
Хоч єдиний раз на прощаннячко!
"І він пестив мене, цілував мене;
На щоках моїх і тепер горять,
Живим полум'ям розливаються
Поцілунки його окаяннії...
А дивились у хвіртку сусідоньки,
Сміючись, на нас пальцем показували...
"Тут із рук його я рвонулася
І додому враз тікать кинулась;
І лишились в руках у розбійника
Взорна хустка моя, твій даруночок,
І фата моя бухарськая.
Осоромив він, оганьбив мене,
Мене чесную, непорочную —
І що скажуть злії сусідоньки,
І кому я на очі з'явлюсь тепер?
"Та не дай мене, свою вірную жону,
У наругу ти злим напасникам!
Ще на кого, крім тебе, сподіватися?
Допомоги в кого проситиму?
На білім світі я сиротинонька;
Рідний батечко мій у сирій землі,
Поруч з ним лежить моя матінка;
А мій старший брат, сам ти відаєш,
На чужій сторононьці пропав безвісті,
А мій менший брат — ще мале дитя,
Ще мале дитя, нерозумнеє..."
Говорила так Альона Дмитрівна,
Гарячими слізьми заливалася.
Посилає Степан Парамонович
За двома братами меншими;
І прийшли його братове, поклонилися,
І такеє слово йому мовили:
"Ти повідай нам, брате старший наш,
Що з тобою сталось, приключилося,
Що послав ти за нами та в темную ніч,
У морозну нічку темную?"
— Я скажу вам, браття улюблені,
Що лиха біда зі мною приключилася:
Осоромив сім'ю нашу чесную
Злий опричник царський Кирибеєвич;
А ції образи не знести душі
Та не стерпіти серцю молодецькому;
Тож як завтра буде кулачний бій,
На Москві-ріці при самім царі,
Ой же вийду тоді на опричника,
Буду на смерть битись, до останніх сил;
А поб'є він мене — то виходьте ви
За святую правду-матінку.
Не лякайтесь, браття улюблені,
Не лякайтесь, свіжіші ви силою!
На вас менше гріхів назбиралося,
Тож, можливо, Бог вас помилує!"
І брати у відповідь мовили:
"Куди вітер віє над обрієм,
Туди мчать і хмаринки послушливі;
Коли сизий орел кличе голосом
На скривавлену долину побоїща,
Кличе бенкетувать, та мерців прибирать, —
До нього малі орлята злітаються.
Ти наш старший брат, другий батько наш;
Сам роби, як знаєш, як відаєш,
А вже ми тебе, рідного, не зрадимо".
* * *
Хлопці, заспівайте — гуслі наладнайте!
Ану, хлопці, пийте — діло розумійте!
Вже потіште ви доброго боярина
Та бояриню його біловидую!
III
Над Москвою над златоглавою,
Над стіною білою кремлівською
З-за далеких лісів, із-за синіх гір,
По різьблених покрівельках граючи,
Хмарки сірії розганяючи,
Зоря красная підіймається;
Розметала золотисті кучері,
Умивається снігами розсипчатими;
Мов красуня та перед дзеркальцем,
В небо чистеє дивиться, всміхається.
Ой, і нащо ти, зоре, прокидалася?
На яких ти радощах розігралася?
Як зіходилися та збиралися
Презавзяті бійці московськії
На Москву-ріку, на кулачний бій,
Погуляти на святі та потішитись.
І приїхав цар із дружиною,
Із боярами та опричниками,
І велів він ланцюг срібний витягнути,
Чистим золотом в кільця злютований!
Оточили місце в двадцять п'ять сажнів,
Для охотницького бою, одиночного.
І велів тоді цар Іван Васильович
Клич дзвінким кликать голосом:
"Ой, та де ж ви і добрії молодці?
А потіште ж ви царя нашого батечка,
А й виходьте всі у широкий круг;
Хто поб'є кого, того цар надарить,
А хто битий буде, того Бог простить!"
І виходить удалий Кирибеєвич,
Царю в пояс низько кланяється,
З могутніх плечей скинув шубу бархатную,
В бік підпершися рукою правою,
А другою поправляє шапочку,
І свого чекає супротивника...
Тричі клич гучний прокликали —
Ні один боєць і не зрушився,
Лиш стоять, один одного підштовхують.
На просторі опричник проходжується,
Над плохими бійцями підсміюється: