Твердохліб сам собі не вірив, що зміг одважитись на такий вчинок. Щоб упевнитися в тому, що все відбувається насправді, сказав уголос:
— На лоно природи.
Таксист не розчув або не збагнув одразу.
— Що?
— На лоно природи,— повторив Твердохліб.
— Яке лоно! Які кульбабки! — свиснув водій.— Знаками обставили всі дороги на півсотні кілометрів од Києва. Не в'їдеш в ліс, не під'їдеш до Дніпра — скрізь стирчить "цегла". В школі колись феодалізм проходили, то оце в нас таке саме. Там заводські пансіонати, там спортивні бази, там банк, там футболісти, там мотоциклісти. А на морі що робиться? Нікуди не поткнешся. Скоро всю землю розгородимо.
Твердохліб промовчав. Він за це не відповідає. І взагалі ні за що не відповідає. Скинув із себе всі обов'язки. Визволення на 26 днів. Для "Південного комфорту". Для...
Машина мчала Твердохліба далі й далі, він занурювався в глибини лісів, проникав під їхні вічні склепіння, і таємнича музика Києва тисячоголосо розлунювалася в його крові.
Розплачуючись, змовницьки підморгнув шоферові:
— Так феодалізм?
— По-моєму, феодалізм! — сказав той.— В школі ж проходили...
Біла колонада, два портики замикають її широке віяло з обох боків, за колонадою, далеко вглибині, за клумбами й широкими роз'їздами асфальту, таке саме віяло білого триповерхового довгого, вигнутого, як ковбаса, корпусу з лоджіями і теж з двома вже й геть кумедними портиками на торцях — божевільна циркумфлекція нездарного архітектора.
Циркумфлекція. Слово влізло в голову, нагадуючи якісь палацові ансамблі, чи що. Твердохліб, загалом кажучи, міг вважатися ерудитом в безлічі галузей. Трикотаж і порцеляна, скло і паркове мистецтво, вирощення хліба і годівля свиней, виробництво м'ясорубок і соління грибів, усихання апельсинів (і взагалі цитрусових) і обробка благородних металів, радіотехніка і хірургічні операції — з чим тільки не зіштовхувало його життя, і скрізь треба було знати, знати і знати.
Він утомився від знання.
А тут ця циркумфлекція. Він любив лише прямі лінії, не переносив ні зигзагів, ні викривлень, а "Південний комфорт" зустрічав його дугами, віялами, вигинами, циркумфлекцією. Та хіба все це не було зображено на його путівці?
Він дістав путівку, глянув на неї, покрутив у руках. Зображення розмазане, невиразне й дрібне, а тут гнітило масштабами.
— Куди мені з цією путівкою? — спитав жінку в колись білому, а тепер невиразного кольору халаті і в такому самому покучмленому парику на голові. Жінка виходила з парадних дверей назустріч Твердохлібові, мовби ждала його, чи що.
— Новенький? До директора! — махнула вона рукою собі поза спиною.— У нас всі до директора.
Директора можна було б записати до розряду стандартних київських директорів кінця двадцятого століття. Він був спортивний, пристойний і люб'язний. Середнього зросту, без Твердохлібової глевтякуватості, засмагле лице й шия, ретельно підстрижене сріблясто-сиве волосся, новісінький, модно скроєний сірий костюм, голуба сорочка. Щось кіноакторське плюс вдавано розумні очі.
"Сказати, йому про кіноакторство?" — подумав Твер-дохліб. Вирішив утриматися від висловлювань. Професійна звичка.
— Шуляк,— підводячись за столом, назвався директор.
— Твердохліб.
Знайомство відбулося, але неповне. У Шуляка на дверях висіла табличка "Директор". У Твердохліба на лобі не було написано нічого.
— Ми відмовилися од заведеного повсюди реєстрування відпочиваючих,— запрошуючи Твердохліба сісти і всідаючись вигідно й зі смаком сам, почав директор без передмов.— Реєстрація насторожує людину, принижує її, а ми не можемо допустити принижень щодо членів ДТЛ. Наш девіз — без принижень!
— А що це таке? — дозволив собі наївність Твердохліб.
— Ви про приниження?
— Та ні, про ДТЛ.
Директор глянув на Твердохліба з підозрою.
— Ви питаєте про ДТЛ? Але ж це скорочена назва нашого товариства! Абревіатура.
— Скорочення помагають жити,— всміхнувся Твердохліб і цим скинув камінь з директорової душі.
— Абсолютно! — відкинувся той на спинку стільця, виказуючи захват від вдалої фрази свого співрозмовника.— Абсолютна абревіатура й абсолютно сказано. Запевняю вас: пансіонат наш абсолютний! Ви вже, мабуть, оцінили його місцерозташування?
— Помітив.
— Тепер я скажу вам абсолютно інтимно: тільки в нас кожен відпочиваючий отримує окрему кімнату з усіма вигодами, тобто люкс! Де ще таке знайдете? Колективізм корисний у трудових зусиллях. Для відпочинку ж передовсім індивідуальний спокій. І ми його даємо. Ніякий Адам не хропітиме у вас над вухом цілий місяць.
— Здається, саме за хропіння Адама вигнали з раю? — зауважив Твердохліб.— Отже, я попав до раю?
— Можете вважати. Я вам скажу ще інтимніше: ви мені подобаєтесь. Абсолютно висловлюєтесь. Це так рідко серед членів ДТЛ.
— Скорочення так і лишається для мене нерозшифроване,— признався Твердохліб, подаючи директорові свою путівку з зображенням портиків і циркумфлекції "Південного комфорту".
— Як? Ви ж самі...— директор одразу закам'янів і забронзовів, одсмикнув руки від путівки, так ніби вона була фальшива.— Ви не знаєте, що таке Добровільне Товариство Любителів?
— Уявіть собі...
— Може, ви захочете сказати, що й не член ДТЛ?
— Коли вас це так цікавить, можу сказати: справді не член і не маю ніякого відношення. Вперше чую.
— Тоді як же?
— Потрапив до вас? Путівка.
— Але як і звідки? Путівок стороннім людям у нас не... ми нікого...
Твердохлібові став перед очима таксист. Ох, посміявся б хлопець, почувши цього директора.
Директор розглядав його, мружився, вивчав, мислив.
— Так, так, так. Починаю здогадуватись. За вас клопотали.
— Навряд.
— Був дзвінок у нашу президію?
— Маю сумнів.
— По обміну?
— Не мав чого міняти.
— Тоді,— директор перехилився до Твердохліба через стіл, притишив голос, показав пальцем на стелю: — Звідти?
— Вертикалі виключаються.
— Може, перевірка? Народний контроль? КРУ? ОБХСС?
Він не дійшов до прокуратури, і Твердохліб з легким серцем міг знову заперечливо покрутити головою.
— Тоді як же? — Шуляк ще не дозволяв собі відвертого обурення, але був недалеко від нього, загрозливо близько. Взяв путівку, глянув, недбало кинув. Папірець!
— А коли жінка? — спитав його Твердохліб.