— Наприклад?
— Ваше прізвище — Масляк чи Маслюк?
— Я ж сказав — Масляк.
— Підпис під заявою не дуже розбірливий. Тут схоже на Маслюк.
— Я надто зайнятий чоловік, щоб дбати про розбірливість підпису.
— Повинен вам сказати, що мені особисто ця справа зовсім не подобається,— порушуючи всі закони юридичної етики, втомлено промовив Твердохліб.— В цьому немає ніякої доказовості, і я маю великі сумніви, щоб Ми змогли якісь докази взагалі добути. Признаюся вам, що сам ніколи б не взявся за розслідування цього випадку, але мені звелено це робити, отож я...
— Ви покликали мене, щоб усе це повідомити?
— Просто хотів вас попередити, щоб ви не сподівалися на стопроцентний успіх?
— Я не розумію такої термінології.
Цей чоловік не знав і не чув нічого, крім голосу помсти. Сумління спало в ньому вічним сном, і Твердохлібова спроба розбудити його була просто смішною.
— Гаразд,— зітхнув Твердохліб,— тоді перейдемо до справи.
— Здається, саме для цього я прибув сюди, хоч мій час...
—" Я знаю, який цінний ваш час, але заява теж ваша.
— Ви не помиляєтесь.
— Ви пишете про гроші.
— Так.
— Ви справді... гм... давали гроші?
— Там написано.
— Що це — хабар професорові Костриці?
— Гонорар за додаткові послуги. Як колега колезі. В системі, де я працюю, існує розгалужена шкала премій, у Костриці, на превеликий жаль, нічого такого... Тут був дуже складний випадок. Я просив професора приділити моїй дружині особливу увагу. У нас довго не було дітей. Дружині лікарі взагалі забороняли. Й ось — надія. Вона окрилила нас. Справа, на жаль, ускладнювалася тим, що в мене негативний резус. Знаєте цей резус-фактор? Понад вісімдесят процентів людей мають резус позитивний, тобто їхня кров нічим не відрізняється од мавпячої. Є така індійська мавпочка макака-резус, вона й стала еталоном. Незначний процент людей має резус негативний. Людська кров.
— Я знаю,— кивнув Твердохліб.
— У мене саме така. У вас який резус?
— Не цікавився. Не було потреби. Але, мабуть, мавпячий, бо ніколи не давав хабарів і не маю наміру давати.
— Ор-ригінально! — спробував засміятися доктор.— Резус і хабарі! У вас досить несподіваний хід думок.
— А у вас? Спершу дати Костриці гроші, як колега колезі, а тоді написати на нього до прокуратури. Теж як колега на колегу?
— Але ж моя дружина померла! Ви розумієте, що це таке — вмирає найближча людина!
— Глибоко вас співчуваю. В її смерті винен професор Костриця?
— Я не кажу цього. Був справді дуже тяжкий випадок. Може, безнадійний. Але професор Костриця іноді робить речі неможливі. Мав зробити й тут. Та не зробив. Не зумів. Не вмієш — не обіцяй. Його перехвалили, а я повірив. Дутий авторитет. Я зневажаю таких людей, їх треба ставити на місце. Сам я звик робити своє діло бездоганно. Навіть не на межі людських можливостей, а поза межами. Ви мене розумієте?
— Цілком. Та зрозумійте й мене.
— Я готовий відповідати хоч перед Організацією Об'єднаних Націй! Після того, як померла моя дружина, я готовий на все! Ні надій, ні страхів. Але я звалю цього божка, цього ідола! Первісні народи були передбачливі і робили своїх ідолів з глини, щоб мати змогу розбивати, коли ті не справджували їхніх сподівань. Ми ж захопилися тільки твердими матеріалами: бронза, мармур, граніт. Але хай би цей Костриця був навіть з космічного сплаву, я...
— Гаразд. Повернемося до наших баранів. Давайте належно все оформимо. Маємо дати підписку про те, що вас попереджено про відповідальність за неправдиві факти.
— Тільки ніяких підписок.
— Тоді — ніякої перевірки.
— Побачимо-побачимо. Я все написав у заяві і більше не маю наміру. А ваш обов'язок...
— Але ж формальності.
— Тоді будьте послідовним. Викликайте мене знову офіціальною повісткою, яку згодом теж долучите до справи.
— Я хотів зберегти ваш час і ваше...
— А ви не бережіть. Не бережіть! — Масляк підвівся і подивився на Твердохліба вже відверто вороже.— Виконуйте свій обов'язок так, як його виконую я.
— Дякую за пораду,— і собі підвівся Твердохліб.— До побачення.
— До зустрічі.
Не подобалася йому ця історія, ой не подобалася!
Викликати професора Кострицю до прокуратури він не мав ні підстав, ні охоти. З неймовірними труднощами вдалося вловити професора по телефону. Вдень і вночі на дзвінки додому, на кафедру й у клініку відповідь бута стандартною:
— Професор на пологах!
Костриця гудів Твердохлібові над вухом, як великий і ситий жук, заспокійливо і самозакохано.
— Чи мав би я час зустрітися з таким шановним товаришем? — гудів Костриця.— А де його взяти, отого добра, спитати вас? Яка інстанція збільшить мій бюджет часу? На мені клініка, на мені кафедра в інституті, на мені консультації по всьому Києву і по всій республіці, на мені всі найскладніші і найбезнадійніші випадки, і все криком кричить — дай йому живцем професора Кострицю! Вже мої старі очі надивилися та надивилися на горе й радощі цього світу, а треба дивитися далі, хоч ти з шапки вбийся!
— Ви б не заперечували, щоб я побував у вашій клініці? — обережно поспитав Твердохліб, прориваючись крізь професорове гудіння.
— Не знаю, чи пустять! — вдоволено зареготав Костриця.— У мене там жінки узурпували владу, стережуть клініку, як ракетну базу, а то й пильніше, бо в нас же не ракети вилітають, а нові люди! Втім, спробуйте. Я не проти. А там, може, і я коли-небудь з вами перемовлюсь. Поскаржусь абощо. Помагати прямосуддю наш обов'язок. Тільки де воно прямо, а де криво — хто ж то знає?
Він так і сказав: "прямосуддю". Обмовився чи навпаки? От би такого професора та на Нечиталюка. Та вже закрутилося так, а не інакше, і треба розплутувати самому.
З тої телефонної розмови тільки й користі, що Твердохліб зрозумів: Костриця "прямосуддю" помагати не буде, а перешкоджати може самовдоволено, авторитетно й солідно, як ото гудів у телефонну трубку.
Тому, не відкладаючи, одразу й поїхав до професорової клініки.
Там справді довелося протинятися півдня, поки нарешті прийняла його асистентка професора Костриці Лариса Василівна. Дуже вродлива молода жінка. В сліпучо-білому, до рипіння накрохмаленому халаті, в білих напрасованих штанях, у білих черевиках, тонкі ніжні руки, тонке, як з гравюри, обличчя, вся тонка й легка, як очеретина, якісь трикутні, немов у пантери, несамовиті очі, в яких клубочіло щось первісне,— ця жінка приголомшувала хижою красою, щойно ти на неї глянув, завербовувала в загони своїх поклонників, прихильників, вічних рабів, а Твердохліб не мав права бути будь-чиїм рабом. Щоб відігнати чари цієї жінки, він одразу виклав (і, треба сказати, доволі незграбно), з чим прийшов. Тобто виклав не до кінця, а тільки натякаючи, від чого вийшло все ще незграбніше, і Лариса Василівна, вислухавши його гмикання, тільки зневажливо скривила різьблені губи.