— П'ятнадцять день, — одрубав він. — А ви хто такий?
— Я звуся Маккой, — одказав прибулець голосом, повним лагідного співчуття.
— Мене цікавить, чи ви лоцман?
Маккой поглянув ласкавим оком на високого, плечистого чоловіка з неголеним схудлим обличчям, що надійшов до капітана.
— Я, капітане, такий самий лоцман, як будь-хто, — відказав Маккой. — Ми тут усі лоцмани. Мені тутешнє море знайоме до найменших подробиць.
Але капітана брала нетерплячка.
— Мені потрібен хто-небудь з урядовців. Я мушу перебалакати з ним, і то якнайшвидше.
— У такому разі я той, кого вам треба.
Знову відчуття супокою і злагоди посіло душу капітанову — і це в той час, коли під ногами, в трюмі, щохвилі могло спалахнути вогняне море! Капітан з нетерплячки нервово звів брови і стиснув кулаки, наче хотів когось ударити.
— Та хто ви, до біса?
— Я тут головний урядовець, — відказав той лагідно й тихо.
Високий, плечистий чоловік зайшовся хрипким сміхом, радше істеричним, аніж веселим. Обидва вони з капітаном, не ймучи віри, вражено дивилися на Маккоя. Та як було й повірити, що цей босий береговик обіймає таку відповідальну посаду!
З-під простої бавовняної блузи без гудзиків виглядали голі, оброслі сивим волоссям, груди. Сорочки не було й знаку. Старий солом'яний бриль ледве вкривав йому сизі патли. Нечесана старосвітська борода спускалася до половини грудей. Достеменно так, як оце він перед ними стояв, Ного за два шилінги можна було б убрати в першій-ліпшій крамниці, де продають готовий одяг.
Ви часом не родич Маккоя із "Щедрості"? — запиши капітан.
— Він мій прадід.
— Он як! — промовив капітан, потім, схаменувшись, додав — Моє прізвище Девенпорт, а це мій перший помічник, містер Коніг.
Прибулець поручкався з помічником.
— А тепер до діла.
Капітан говорив похапцем, без зайвих слів: довго розводитись було ніколи.
— Під нами горить уже більше, як два тижні. Кожної хвилини вогонь може вихопитися нагору. Через те я й деркав курс на Піткерн. Я хочу викинути шхуну на берег або пробити дірку в борті, щоб урятувати хоч корпус.
— В такому разі ви помилилися, капітане, — промовив Маккой. — Треба було вам прямувати до Мангареви. Там у лагуні чудовий берег, а вода тиха, як у ставку.
— Але ж ми не в Мангареві, а тут! — роздратовано докинув помічник, — Отож-бо й є. Ми вже тут, і треба щось вробити.
Маккой ласкаво хитнув головою:
— Нічого не вдієш. Тут не те що пристати, а навіть об'якоритися ніде.
— Дурниці! — сказав помічник. — Дурниці, та й годі! — вигукнув він що голосніше, помітивши, що капітан дає йому знак не гарячкувати, — І не кажіть мені. Де ж причалюють ваші судна — шхуна, катер, чи що там ви маєте? Ну, чого ви мовчите?
Маккой усміхнувся так лагідно, як і балакав. Усмішка його голубила, оповивала змученого моряка. Свою тиху, супокійну вдачу Маккой немовби намагався перелити йому и душу.
— Немає в нас ні шхуни, ні катера, — відказав він. — А свої човни ми витягаємо просто на скелю.
— Може, й нам покажете, як у вас це робиться? — чмихнув помічник. — А як ви пливете далі, до інших островів? Га?
— Ми далеко не плаваємо. Я сам, як губернатор Піткерну, іноді що мандрую. Замолоду я багато попоїздив — часом на купецьких шхунах, а найбільше місіонерським бригом. Але тепер він од нас поїхав, і ми залежимо од тих суден, що пропливають повз наш берег. Іноді проходить їх тут чимало — з шість на рік. А як коли, то за цілий рік, або й довше, не пройде жодне. Ваша шхуна перша за сім місяців.
— То ви хочете, щоб я повірив… — почав помічник, та капітан втрутився в розмову:
— Годі вам. Ми тільки час марнуємо. Що ж його робити, містере Маккою?
Старий глянув своїми карими, ласкавими, як у жінки, очима в напрямку берега, потім погляд його, поблукавши по самотній скелі Піткерну, звернувся до матросів, що стояли на прові. А капітан з помічником слідкували за ним, знепокоєно чекаючи, що він скаже. Маккой не хапався. Він надумувався спокійно й спроквола, як людина, що над нею ніколи люто не збиткувалося життя.
— Вітру сливе нема, — промовив він нарешті,— а трохи далі проходить у західному напрямку швидка течія.
— Через те ми й підійшли з навітряного боку, — перепинив його капітан, охочий похвалитися своєю досвідченістю в морській справі.
— Авжеж, через це саме, — погодився Маккой. — І нині пливти проти течії ви не зможете, а коли б вам навіть і пощастило, то все одно тут нема мілини. Розіб'єте шхуну об скелі.
Він замовк. Капітан та помічник ззирнулися в цілковитому розпачі.
— Залишається тільки одне, — знов озвався Маккой. — До ночі вітер подужчає. Бачите онде пір'їсті хмарки та імлу з навітряного боку? Звідтіля, з південного сходу, й повіє дужий вітер. До Мангареви триста миль. Пливіть просто туди. Там є чудове ложе на вашу шхуну.
Помічник похитав головою.
— Ходімо в каюту, поглянемо на карту, — запропонував капітан.
В маленькій каюті на Маккоя війнуло задушним чадом. Струмочки невидимого газу боляче щипали за очі. Підлога була така гаряча, що він насилу стояв босими ногами. Він геть спітнів, озираючись майже з переляком. Те пекло вразило його. Аж дивно, що каюта й досі не загорілася. Він почував себе немов у велетенській печі, що от-от розгориться і поглине його, як травинку. Коли пін, піднявшії ногу, потер гарячою підошвою об штани, помічник злісно засміявся.
— Ми стоїмо на порозі до пекла, — промовив він, — Воно внизу, просто під нашими ногами.
— Ну її гаряче! — несамохіть скрикнув Маккой, обтираючи лице барвистою хусточкою.
— Ось Мангарева[34],— сказав капітан, нахиляючись до столу й показуючи чорну цятку на білій порожняві карні.— Але тут по дорозі є ще якийсь острів. Може, нам до нього попливти?
Маккой, і не глянувши на карту, пояснив:
— То острів Півмісяця[35]. Він безлюдний і підноситься над водою всього на два-три фути. Є лагуна, тільки до неї годі зайти. Ні, Мангарева найближчо придатне для вас місце.
— Отже, Мангарева, — озвався капітан, перебиваючи незадоволене мурмотіння свого помічника. — Скличте команду на корму, містере Конігу.
Матроси втомлено попленталися на корму. В кожному їхньому рухові видно було цілковиту знемогу. Вийшов послухати й кок із камбуза, а до нього прилучився юнга.