— Бонафу сильний, — признається мені Кемаль.
Тепер я знаю їхню таємницю. Наче ті чоловіки, що вві сні бачать, як повз них байдуже проходить жадана жінка, й цілу ніч перевертаються з боку на бік, мучаться, уражені її байдужою ходою, — маври не мають спокою, мучені далекою появою Бонафу. Обійшовши кинуті проти нього загони, цей християнин. одягнутий мавром, з двома сотнями кочовиків-розбишак проник на нескорені землі, туди, де вже не знають влади французів, де останній з його ж людей міг би скинути ярмо залежності і на кам'яному вівтарі безкарно принести його самого в жертву своєму богові; їх стримує тільки його авторитет, навіть його беззахисність лякає їх. І цієї ночі в їхніх неспокійних снах він байдуже йде собі і йде, і гучне відлуння його кроків доходить аж до серця пустелі.
Муйан про щось міркує, все так же нерухомо сидячи у глибині шатра, наче вирізьблений з голубого граніту. Тільки блищать його очі та срібний кинджал, тепер уже не іграшка. Як змінився цей мавр, коли приєднався до непокірних! Він, як ніколи, сповнений почуттям своєї шляхетності й безмежно мене зневажає — адже він виступає на Бонафу, на світанку вирушає в похід, його веде ненависть, так схожа на любов.
І він знову нахиляється до брата, щось тихо мовить йому і дивиться на мене.
— Що він каже?
— Каже, що застрелить тебе, як здибає подалі від форту.
— Чого?
— Каже, у тебе є літаки і радіо, в тебе є Бонафу, але в тебе немає правди.
Муйан непорушний, складки голубого покривала застигли, мов на статуї, він судить мене.
— Він каже, що ти їси зілля, мов коза, і свинину, як та свиня. Твої безсоромні жінки не закривають обличчя — він сам бачив. Він каже, що ти ніколи не молишся. Він каже: навіщо тобі літаки і радіо, і твій Бонафу, якщо в тебе немає правди?
Мені подобається цей мавр, що боронить не свою волю — у пустелі людина завжди вільна, — і не якісь видимі скарби — у пустелі їх нема, — а своє внутрішнє царство. У тиші безмежного моря пісків Бонафу, мов старий корсар, веде свій загін, — і ось табір Кап-Джубі — вже не те мирне пристановище безтурботних пастухів, яким він був доти. Бонафу ураганом налетів на нього збоку; тепер увечері намети тісніше туляться один до одного. На півдні тихо, але це тривожна тиша: то мовчить Бонафу! А Муйан, бувалий мисливець, у поривах вітру чує кроки Бонафу.
Згодом, коли Бонафу повернеться до Франції, вороги його зовсім не радітимуть, вони шкодуватимуть за ним, наче після його від'їзду пустеля втратить один свій полюс, наче без нього їхнє життя збідніє, і вони казатимуть мені:
— Чого він їде, твій Бонафу?
— Не знаю...
Він грав з ними на життя, і грав роками. Він прийняв їхні правила гри. Він засинав, поклавши голову на їхнє каміння. Він був завжди в погоні і, як і вони, проводив ночі наодинці з вітрами та зорями, наче в біблійні часи. І ось він од'їзджає — значить, гра для нього не була основним в житті. Він недбало кидає карти. І маври, яким він дає грати самим, збентежені: чи є сенс у житті, якщо воно не забирає тебе всього, до останку? А проте їм хочеться вірити в нього.
— Твій Бонафу повернеться.
— Не знаю.
Маври думають, що він повернеться. Його не зможуть задовольнити європейські забавки — ні бридж з офіцерами, ні підвищення по службі, ні жінки. Він повернеться, бо його замучить сум за втраченим шляхетним життям, де кожен крок примушує дужче битись серце, ніби йдеш назустріч коханню. Він думав, що його життя тут було тільки ризикованою пригодою, а там, у Франції, сподівався знайти головне, але з огидою він упевниться, що справжні багатства мав тут, у пустелі, — чарівність піщаних просторів, і тишу, й ночі, сповнені вітру та зірок. І якщо колись Бонафу повернеться, ця новина першої ж ночі облетить нескорені племена. Маври знатимуть, що десь серед Сахари, оточений двома сотнями своїх розбишак, він спить. І мовчки поведуть на водопій верблюдів. Зроблять запас ячменю. Перевірять рушниці. Їх вестиме ненависть, чи може, любов.
6
— Сховай мене в літаку і одвези в Марракеш...
Кожного дня невільник маврів у Джубі звертався до мене з цим коротким проханням. І, зробивши таким чиному усе можливе, щоб урятувати своє життя, сідав, схрестивши ноги й готував мені чай. Відтоді він був спокійний за завтрашній день, бо довірив свою долю єдиному, на його думку, лікареві, який міг його вилікувати, звернувся до єдиного бога, який міг його врятувати. І тепер, схилившись над чайником, він перебирає в пам'яті немудрі картини свого життя, і немов бачить перед собою чорні землі Марракеша, рожеві будинки, скромні блага, які він втратив. Його не обурює, що я мовчу і не кваплюсь повернути йому життя: я для нього не така людина як він сам, а сила, яку треба ввести в дію, щось ніби сприятливий вітер, що колись подує і змінить його долю.
Але я, простий пілот, що лише кілька місяців тому став начальником аеропорту у Кап-Джубі і мав у своєму розпорядженні тільки барак, притулений до іспанського форту, а в бараці — миску для вмивання, глек солонуватої води й надто коротке ліжко, — я зовсім не тішив себе ілюзіями щодо своєї могутності:
— Побачимо, Барку, побачимо...
Усіх невільників називають Барками, отож і його так звали. Чотири роки він провів у полоні, але все ще не скорився: пам'ятав, що колись був королем.
— Що ти робив у Маракеші, Барку?
У Марракеші, де, певно, й досі живуть його дружина і троє дітей, він мав чудову професію.
— Я переганяв худобу, і мене звали Мохамед!
Там каїди кликали його:
— Я хочу продати своїх биків, Мохамеде. Піди знайди їх в горах.
Або:
— У мене тисяча баранів на рівнині, пережени їх вище на пасовиська.
І Барк, озброївшись скіпетром з оливи, керував великим переселенням отар. Він один відповідав за овечий гурт, він утихомирював найпрудкіших, бо от-от мали появитися ягнята, і підганяв ледачих; вони довірились йому і корились. Тільки він знав, на які родючі землі вони йдуть; обтяжений вченістю, якої не можна було розділити з вівцями, він читав дорогу по зорях і в мудрості своїй один визначав, коли відпочивати, коли братися на водопій. А ночами, коли вівці спали, він стояв між ними, захлюпнутий по коліна шерстю, зворушений слабкістю і невіданням цих істот, пойнятий ніжністю; Барк — лікар, пророк і володар — молився за них.