На днях ми з Нат. Мих. мали радість, діставши з Мюнхена від французького консуляту повідомлення, що нам дано візи на тимчасовий побут у Франції, доки не виклопочемо дальшої візи до Канади, куди маємо афідевіт. Це ще тільки початки нових турбот і клопотів: дозвіл на виїзд звідси, справа грошова і т.д., але все таки якась надія блиснула. 3/1 їду до Мюнхену добувати цю візу і допитатись, що ж далі. Як що вдасться благополучно виїхати, то мені шкода покидати земляків, з якими досі ділив недолю, але я вважаю, що коли доберусь до благословенніших країв за океаном – усі сили віддам на уможливлення переїзду для всіх інших, кого лиш можна буде перетягти.
А як же з Вашим афідевітом до Спол. Штатів? Ви про це в листі нічого не написали? Я на днях довідався, що Д. Донцов перебуває в Лондоні, мабуть по дорозі за океан. Жду приїзду сюди гостей з Канади, але вони щось не їдуть та не їдуть… Сотник Панчук, о. Савчук та інші.
Нат. Мих. вже помалу очуняла від своєї хвороби, але почуває себе дуже ослабленою, виснаженою і я серйозно боюсь за неї. Вона багато працює по господарству: варить, пере, шиє і т.д. і це її знесилює. Аби якось доїхати до Франції…
Дуже був би радий бачитись з Вами і поговорити. Але як це здійснити? Мені їхати кудись тепер зимою дуже тяжко, не маю теплої одежі. А приїхати сюди – де ночувати? Хіба через "МУР" пристроють Вас у Зоммер-Касерне, чув я про якусь нову конференцію "МУР"-у в Авґсбурзі в січні місяці. Якщо це так, то певно приїдете й Ви, і я буду наперед про це знати.
Нат. Мих. шле Вам сердечний привіт і найкращі побажання, а я міцно стискаю Вам руку, розуміться, також пересилаючи від щирого серця побажання здоровля та сил для Вашої дальшої праці на добро української культури.
Ваш Д. Дорошенко"…
Прийшли також святочні газети. В "Укр. Вістях" і в "Часі" уривки з мого "Сонце з заходу". Згадували, як то ми з Танею, сорок третього року їхали на різдво саньми до Дерманя. Як то вони тепер там святкують? І чи є вони вдома взагалі?
8 січня. Свята минули і, здається, не найгірше. Приїжджав Багряний зі своєю дружиною Галиною, Свят-Вечір, за дуже типової різдвяної погоди, з тихим, скрипучим морозом і ясним місяцем, святкували у Костюків, що живуть зараз через вулицю з назвою Hebichstrasse, де ми не лишень колядували, але й заспівали мою улюблену "Вдову", що ото "п’є і гуляє, на смерть вона не дбає". Учора, в тому ж товаристві й обідали, а вечеряли у Марії і Дмитра Нитченків… Гостили також у Варварових і у Малют – словом "підем, пане брате, від хати до хати, щирим серцем, добрим людям заколядувати". Було якось дивно святкувати це свято так дуже по українськи в такому дуже не-українському оточенню…
З дуже, кажу, стилевою, українською, різдвяною погодою, зовсім такою, як її описує Гоголь в його "Ніч під різдво"… Чи ті люди, що тут від правіку жили і живуть, думали, чи їм бодай снилося, що одного разу у їх гарненьких, чистеньких, чепурненьких домиках оселяться якісь чужі люди з далеких незнаних країн, які прийдуть сюди в наслідку величезної війни, яку започне їх "Фюрер", той самий, що обіцяв завоювати їм мало не цілий світ. Яка фатальна іронія долі. Для нас і для них. Незбагнута примха історії гльобального розміру. Не віриться, що ми живі людські істоти, виконуємо ролю маріонеток цього гігантського лялькового театру химерної волі незбагнутих сил буття.
15 січня. Минув лиш тиждень, і за цей час я побував у Авґсбурзі, де відбулося засідання правління МУРу, на якому були Шерех, Петров, Костецький і я. Не прибули на засідання Косач і Багряний. Мали також нараду в справі заложення "академії мистецтв" – се річ, виникла думка об’єднати всі мистецькі організації – письменників, мистців пензля, музик, театралів, під одним дахом. Мудро це чи не мудро, покаже майбутнє, а тим часом створено комітет з Костецьким в проводі, який має цю справу рухати…
Прибув сюди і Є. Маланюк, але в нарадах він не брав участи, а заполучивши якось мене, він почав патетично намовляти мене, щоб я зрікся головства в МУРі, бо та організація цілком зайва і принесе вона нашій літературі лишень шкоду. Я слухав це з увагою, здивованням й тривогою. Не думаю, що це думка лишень Маланюка і чому така наполеглива? – Яка користь буде, – казав я, коли я зречуся. Організація буде існувати далі, можливо, ще в менш привабливому вигляді, ніж ця тепер. – Ні, – казав він. Без вас вона існувати не буде. Вона розсиплеться на порох, з якого постала. – Я почав монолог доказів, що ця організація нам потрібна, що майбутність її виправдає, що в розсіянні ми перейшли б цей етап історії непомітно, що концентрація зусиль породжує конкуренцію, ми боремось, ми напружумось, ми робимо визови і приймамо визови… І я ніяк не можу збагнути, яким чином вона може пошкодити нашій літературі…
Ми говорили довго і заповзято – докази і контрадокази і вислідок – я МУРу не зрікаюся і раджу йому не зрікатися, а головне, не робити з цього зайвого шуму, бо він не принесе нам ніякої радости. До згоди ми не дійшли, але й не розсталися ворожо.
А в понеділок, 13-го, на кватирі Василя Барки робили "Маланку", з’явився місцевий фотограф П. Олексієнко і "взяв нас на карточку" на тлі різдвяної ялинки – спереду Маланюк з невдоволеною міною, біля нього Шерех з дотиком іронії, позаду ми троє – зліва Барка з правою рукою в кишені, посередині моя постать, а зправа Костецький з лівою рукою в кишені. Всі ми ще молоді, лишень Маланюк дійшов ось до своєї п’ятдесятки, тожто Костецькому щойно тридцять чотири, два роки старший від нього Шерех, тридцять дев’ять має Барка, а мені пішло на сорок один. Але на вигляд, всі ми, за висловом Дорошенка, "молоді люди" повні енергії і молодечого завзяття.
Після цього нас запрошено на ще одну Маланку, влаштовану артистами театру Блавацького, більш масового характеру, з мішаним товариством, де вже не могло обійтися без танцю… А все це разом, навіть моя гутірка з Маланюком, мало вигляд святочного піднесення. В товаристві ще молодших від нас, ми чулися зовсім удома, дарма що мало хто з нас відзначався танцювальними здібностями.
Відвідав я також і достойного Дмитра Івановича з його милою Наталією Михайлівною в їх мало затишній, невпорядкованій кімнаті в Гаунштетені недалеко від Авґсбургу. Виглядають вони справді "підтоптано", хоча їх вік ще не такий аж високий. Дмитро Іванович має шістдесят п’ять, а Наталія Михайлівна шість років молодша. Але їх життя могло їх втомити. Дивлячись на тих людей зблизька – не хочеться вірити, що за ними ціла епопея багатого працею і подвигами життя з величезною родовою історичною традицією і культурою, активний діяч національного відродження з ранньої молодости свого віку, видатний науковець, історик, політик, професор, академік… Я познайомився з ним за вийняткових обставин в березні 1929 року в Берліні, коли я вперше прибув до того міста і, не маючи приватної української адреси, звернувся до Українського наукового інституту, якого директором був Дмитро Іванович…