На могилі Шевченка. ІІІ
А за Трипіллям на горі
уже гримів Зелений.
Заворушилися в Таращі…
— дощі, дощі —
Пішли ми в Канів.
Вишневі вулички, базар.
Театр немов обора.
А вниз, до річки, від Собора —
все яр та яр…
Кого ж то б'ють? — І це свобода?
— Мовчи! карательний отряд
не може взяти хабара? —
Коли вже здохне лютий гад
і не душитиме народа!
Вертаємось… — Пора!
Пора! — стрічають нас на "Чайці".
Куди пора? тікать? від кого?
Підем і ми в повстанці — сміємось.
І хтось промовив:
чекайте,
отут живе ж десь Винниченко.
… Ой Княжа Гора!
височенька.
Месія
Уявляю —
(страшна мить!) —
Прийде, заридає з одчаю
і сонце затьмить.
Хтось кине слово п'яне:
— В розстріл! на тротуар!
І місяць встане
як на пожар.
Замість дощу, замість роси —
каміння з неба…
І чиїсь голоси:
— Не треба! не треба!
Каліка, поспішаючи кудись, наступить на дитину.
І всі будуть кричать без упину:
— Месію! Вітайте Месію!
— Осанна Йому, Він прийшов!
І кров
смертний екстаз перетворить у мрію.
Із циклу "Сотворіння Світу". І
Спервовіку не було нічого —
тільки сила,
рух!
Спервовіку замість бога
огняні крила,
а над усім дух…
І підняв огонь свої долоні:
бурі веселі! —
хоче думать туман.
Змовкли хори червоні.
І встали скелі.
Зашумів океан…
день перший
Із циклу "Сотворіння Світу". II
Вже би' заснув сиз вечір.
Заснула Єва — тихо.
Лежить отара — ніч.
Адам з шатра виходить.
Прийшов і став — печера.
Розклав огонь — кує.
Взоріли бяху зорі.
Збудилась Єва — тихо.
Дзвенить залізо? — ніч.
Прийшла: йди спать! — не чує.
Стоїть Адам — задумавсь.
А коло нього — плуг.
день другий
Із циклу "Сотворіння Світу". ІІІ
Пустили бідних на поталу
займанщині і капіталу.
Самі ж на трон і як царі.
"Ми тут внизу, боги вгорі.
Ідіть на фабрики й копальні,
нещасні торбарі!"
Гукнули бідні: ближні й дальні!
Не телеграми привітальні,
а кулю в лоба глитаям!
Візьмім, візьмім на гострі леза!
Всім краям —
Марсельєза!
день передостанній
Листи до поета. Триптих
І.
Еллади карта, Коцюбинський,
на етажерці лебідь:
оце і вся моя кімната, —
заходьте коли-небудь!
Я привітаю, наче друга.
Ах, я давно Вас ждала,
ще як над книжкою поезій
сміялася, ридала.
Мені все сниться: сонце, співи,
і Ви, і день весняний, —
І от я з Вами вже знайома,
поете мій коханий.
Прийдіть сьогодні: в мене вдома
лиш я сама та квіти.
Я цілий вечір буду ждати,
боятись і радіти…
ІІ.
Ви десь, мабуть, не з наших сіл,
або ж… о ні, не смію.
Читала Вас я — і не все,
не все я розумію.
Чи я у полі, чи в лісу —
усе мені здається:
у Вас у книжці неживе,
а тут живе, сміється…
Про Вас недавно хтось писав:
"Поезії окраса".
А все ж таки у Вас не так,
не так, як у Тараса.
Про все в Вас єсть: і за народ,
і за недолю краю.
А як до серця те узять —
даруйте, я не знаю.
ІІІ.
Я комуністка, ходжу в "чужому",
обрізала косу. —
І Вам не соромно співати
в цей час про сонце, про красу?
Пишу до Вас, бо так схотіла.
Скажіть мені:
кому потрібні рахітичні
оті сонети та пісні?
Народу, скажете? голодним? —
Нещасна, жалка ж та рука,
що тріолетами годує
робітника.
Поки прощайте, не здивуйте —
це ж не любовний лист.
А втім скажу: Ви — сила,
і з Вас ще буде комуніст.
Мадонно моя…
І.
Мадонно моя, Пренепорочна Маріє,
прославлена в віках!
На наших самотніх вівтарях
лиш вітер віє…
Пройди над нами з омофором,
заридай над селом. —
Уже ми Тобі ані піснь, ні псалом
не воспоєм диким хором.
— Жона відважна, діва гріховна
гряде до нас.
Нагая — без одежі, без прикрас —
чарує, мов та рожа повна.
Схились, Мадонно, на причілок
останньої хати в селі.
Усміхнись — і пійди собі геть по ріллі,
одганяючись од куль, як од пчілок…
ІІ.
Вже славлять, співають
нове ім'я.
(Ave, Магіа,
Калино моя!)
Іде і сміється:
життя! квіток!
Сонце на скрипку,
хмарки у танок.
На бедрах, як струнах,
лежить рука.
Здрастуй, дівчино, —
чия ж ти така?
Скажу — не скажу я:
усіх, твоя…
(Аvе, Магіа,
Калино моя!)
III.
Мадонно моя, Мати Пречиста,
мій Цвіте Голубий!
Вступає в вік новий
душа чиста.
Замість лелії рожу
цілують уста.
А все ж, як Петро від Христа,
відректися від Тебе не можу.
Із ким тепер, в яку годину
молодий відмолодюсь?
Невже ж ні раз не помолюсь
за моє кохання, за людину?
Дзвенить залізо. Мовчать бетони.
За літами літа.
Брини ж у серці, Мріє Золота,
на різні тони…
IV.
Не з каменю, не з мармору
з простого заліза.
— Ніжна, відважна,
о де ж твій хітон?
Де риза злототканная,
скорбні твої очі? —
Струнна осанна,
волошковий тон.
До ночі працюватимем
в полі, як у храмі.
Спій — наливайся
житам в унісон!
З піснями, з поцілунками
стрінуть нас мадонни.
Пізній… залізний…
над персами сон…
Псалом залізу. I
Ненавидим прокляту мідь,
бетони і чугуни!
Ой що там в полі, що за гук —
татари, турки, гунни?
Виходим вранці як з печер —
курить по всій країні!..
Замість квіток шаблі, списи
виблискують в долині…
Спахне — ударить — прогримить,
затихне за горою —
І вже спішить і вже шумить
вгорі над головою; —
копне копитом, зареве,
підкине хмару сизу —
І з криком в небо устає
новий псалом залізу.
Псалом залізу. II
Десь за морями право, честь.
За океаном совість.
Хоч би вокзал побіг, гукнув,
розбуркав промисловість!
Заслабло місто: кашель, кров.
На труп — ворони, галки…
Лише часом немов крізь сон
музика й катафалки.