Надворі було тихо й спокійно. Стояла ясна ніч, на небі весело мерехтіли зорі. Перед очима фермера був невеличкий садок, обнесений парканом, але ж ні там, ні на дорозі не видно було жодної живої істоти. Зітхнувши з полегкістю, Фер'є подивився направо й наліво. Аж ось, глянувши випадково вниз, він помітив у себе під ногами людину, що лежала, розкинувши руки, лицем до землі.
Це видовище так його вразило, що він сперся об стіну і затулив рота рукою, щоб не скрикнути. Йому здалося, що то був якийсь поранений чи вмираючий, але потім побачив, як чоловік, звиваючись, швидко і тихо, мов змія, поповз по землі до передпокою. Опинившись в будинку, він схопився на ноги і зачинив двері. Здивований фермер побачив перед собою суворе обличчя Джефферсона Гоупа.
— Господи! — зітхнув він. — Як ти налякав мене! Чого це ти входиш таким способом?
— Дайте мені їсти, — сказав той хрипко. — Сорок вісім годин я не мав ні крихти в роті, ні ковтка води. — Він жадібно накинувся на холодне м'ясо і хліб, що лишилися на столі од вечері.
— А як Люсі? — спитав він, вдовольнивши голод.
— Все добре. Вона не знає про небезпеку, — відповів старий.
— Ну й гаразд. За будинком стежать з усіх боків. Ось чому мені довелося повзти. Нюх у них гострий, але недостатній, щоб спіймати мисливця Вошу[19].
Джон Фер'є пожвавішав, відчувши, що має відданого спільника. Він схопив шорстку долоню Гоупа і потиснув її від усього серця.
— Ти мужчина, яким можна гордитися, — сказав він. — Небагато знайдеться таких, які прийшли б розділити з нами небезпеку і турботи.
— Якраз угадали, приятелю, — відповів молодий мисливець. — Я вас поважаю, але якби ви були тут самі, я б добре подумав, перш ніж сунути свою голову в це осине гніздо. Я тут заради Люсі, і перш ніж у неї впаде волосина з голови, в Юті стане на одного Гоупа менше.
— Що нам робити?
— Завтра ваш останній день, і якщо ви не почнете діяти цієї ж ночі, ви пропали. В Орлиному каньйоні мене чекають мул і двоє коней. Скільки у вас грошей?
— Дві тисячі доларів золотом і п'ять тисяч банкнотами.
— Вистачить. Я маю стільки ж. Ми мусимо пробиватися до Карсон-Сіті через гори. Вам слід би розбудити Люсі. Це добре, що слуги сплять не тут.
Фер'є вийшов підготовити дочку в дорогу, а тим часом Джефферсон Гоуп спакував усе, що міг знайти їстівного, в невеликий клунок і наповнив череп'яний глек водою, знаючи з власного досвіду, що в горах джерел мало і вони далеко одно від одного. Ледве він скінчив приготування, як фермер повернувся з дочкою, готовою в дорогу. Зустріч закоханих була палка, але коротка, бо хвилини були дорогі, а зробити лишалося ще багато.
— Нам треба вирушати негайно, — сказав Джефферсон Гоуп тихим, але владним голосом людини, яка усвідомлює небезпеку і загартувала своє серце, щоб гідно її зустріти. — Передній і задній входи охороняються, але якщо ми будемо обережні, то зможемо вибратися бічним вікном і податися в поле. Як тільки вийдемо на дорогу, нам лишиться всього дві милі до каньйону, де чекають коні. На світанку ми вже будемо на половині дороги в горах.
— А що як нас переймуть? — спитав Фер'є.
Гоуп поплескав по ручці револьвера, що виглядала з-під його куртки.
— Якщо їх буде забагато для нас, ми прихопимо двох або трьох із собою, — сказав він із зловісною усмішкою.
Вони погасили світло, і Фер'є поглянув крізь темне вікно на свої поля, які тепер кидав назавжди. Але він давно вже готувався до цієї жертви, і думки про честь і щастя дочки переважали всякий жаль за втраченим достатком. Навколо панував непорушний спокій; дерева тихо шуміли листям, широко розкинулись сонні лани, і важко було повірити, що за всією цією благодаттю причаїлася невблаганна смерть. Суворе бліде обличчя молодого мисливця свідчило, що, пробираючись до будинку, він мав нагоду добре в цьому переконатися.
Фер'є ніс торбинку з золотом і банкнотами, Джефферсон Гоуп — скупий запас провізії і води, а Люсі — невеликий клунок з кількома найціннішими речами. Відкривши обережно вікно, вони почекали, поки надійшла хмара і стало темніше, а потім вилізли одне за одним у невеликий садок. Затаївши подих, зігнувшись і спотикаючись, перебігли до паркана, а тоді понад ним попрямували до виходу в поле. Як тільки вони дійшли до цього місця, Гоуп схопив обох за руки і потяг вниз у тінь, де вони залягли мовчки і тремтячи. Життя в преріях дало Джефферсонові Гоупу слух рисі, і це стало у великій пригоді. Ледве він і його друзі причаїлись, як поблизу почувся жалібний крик сича, якому одразу відповів другий. В ту ж мить чиясь постать з'явилась у проході, до якого прямували втікачі, і повторила тужливий крик. З темряви з'явився ще хтось.
— Завтра опівночі, — сказав перший, як видно, старший. — Коли сич прокричить тричі.
— Гаразд, — відповів другий, — сказати братові Дребберу?
— Передай це йому, а через нього іншим. Дев'ять до семи!
— Сім до п'яти! — повторив другий, і обидва зникли в різних напрямах. Їх останні слова були, очевидно, паролем і відповіддю на нього. Як тільки їхні кроки стихли вдалині, Джефферсон Гоуп скочив на ноги і, допомігши своїм супутникам пробратися крізь прохід, вихором майнув через поля, підтримуючи і майже несучи дівчину, коли вона знемагала.
— Швидше! Швидше! — квапив він, задихавшись. — Ми вже пройшли сторожову лінію. Все залежить тепер від швидкості. Швидше!
Вибравшись на дорогу, вони подалися вперед. Тільки раз помітили когось, але їм вдалося шмигнути в поле і уникнути зустрічі. Не доходячи до міста, мисливець повернув на нерівну і вузьку стежку, яка вела в гори. Дві темні зубчасті вершини маячили над ними в темряві, а прохід між ними й був Орлиним каньйоном, де стояли коні. Безпомилковим чуттям Джефферсон Гоуп знаходив дорогу серед великих валунів і вздовж річища висохлого струмка, поки не прийшов у глухий закуток між скелями, де стояли прив'язані коні і мул. Дівчину посадили на мула, старий Фер'є взяв собі одного коня, а Джефферсон Гоуп вів другого, прямуючи стрімкою і небезпечною стежкою.
То була справді терниста дорога для людей, не звиклих до дикої природи. З одного боку здіймалася скеля заввишки тисячу ярдів чи й більше, чорна, сувора і грізна, з довгими базальтовими колонами на нерівній поверхні, схожими на ребра якоїсь скам'янілої потвори, з другого — дорогу закривав дикий хаос валунів і уламків каміння. Посередині звивалася ледве помітна стежка, подекуди така вузька, що вони мусили йти одне за одним, і така нерівна, що тільки вправні вершники могли по ній проїхати. Та незважаючи на всі небезпеки і труднощі, на серці у втікачів було легко, бо кожен крок віддаляв їх від осоружного місця.