— Глянь, Кароліно, новий перехожий — такого показного чоловіка я тут ще не бачила.
Ці слова стара мовила пошепки якось уранці в серпні 1815 року, і молода гаптувальниця, перемігши байдужість, кинула погляд на вулицю, але марно: незнайомець був уже далеко.
— Куди ж він дівся? — спитала дочка.
— Думаю, він вертатиметься годині о четвертій, я торкну тебе ногою, коли побачу його. Певна, що він з'явиться! Ось уже три дні він проходить нашою вулицею, але в різні години: першого дня — о шостій, позавчора — о четвертій, а вчора — о третій. Пригадую, я бачила його вряди-годи й раніше. Мабуть, це якийсь чиновник префектури, що переселився в Маре. Подивись,— додала вона, глянувши на вулицю,— добродій у брунатному костюмі надів перуку; від цього він геть перемінився!
Добродій у брунатному костюмі, певно, завершував щоденну процесію перехожих, бо стара знову наділа окуляри і взялася до роботи; зітхнувши, вона кинула на дочку такий погляд, що його й сам Лафатер4 не зміг би розтлумачити; в тому погляді було і захоплення, і вдячність, і невиразна надія на краще майбутнє, а до всього домішувалося ще й почуття гордості за доччину вроду. Близько четвертої пополудні стара торкнула Кароліну ногою; дівчина підвела голову саме вчас, щоб побачити нову дійову особу, чия поява мала оживити одноманітність їхнього щоденного видовища. Це був чоловік років сорока, високий, худорлявий, блідий, весь у чорному; в його статурі й ході відчувалася поважність; коли його пронизливі рудувато-карі очі зустрілися з тьмавим поглядом старої, вона здригнулася — їй здалося, що йому властивий природний дар чи набуте вміння читати в глибині серця; а від його манери триматися, певно, віяло таким самим крижаним холодом, як і від вулиці, якою він ішов. Чому ж його химерне обличчя мало такий землисто-зеленавий колір — чи то від надмірної праці, чи від хвороби? Цю загадку стара розгадувала на двадцять ладів; а Кароліна вмить здогадалася, що то на його сумному обличчі залишили слід тривалі душевні страждання. Злегка покарбоване зморшками чоло й ледь запалі щоки незнайомця зберігали на собі ту печать, що нею недоля позначає своїх обранців, щоб залишити їм на втіху можливість упізнавати одне одного і по-братньому об'єднуватися для опору. Спека о тій порі була така нестерпна, а неуважність того добродія така велика, що він, ідучи мокрою вулицею, навіть не надів капелюха; тож Кароліна могла помітити, що підстрижене "бобриком" волосся над високим чолом надавало обличчю незнайомця суворого вигляду. Погляд дівчини спершу пожвавився, та, чим далі відходив незнайомець, схожий на зажуреного родича, який замикає поховальну процесію, в очах її проступав вираз ніжного співчуття. Цей чоловік справив на неї глибоке, хоч і не вельми приємне враження, ні в чому не подібне до тих почуттів, що їх збуджували в дівчини інші перехожі: вперше Каролінине співчуття було спрямоване не на себе чи матір, а на когось іншого. Нічого не відповідаючи на химерні припущення старої, що набридала їй своїми теревенями, вона й далі просмикувала довгу голку з ниткою крізь напнутий тюль. Їй було шкода, що не встигла добре роздивитися незнайомця, і вона вирішила дочекатися наступного дня, щоб скласти про нього остаточну думку. Вперше котрийсь перехожий змусив її замислитись. Звичайно вона відповідала тільки сумною усмішкою на здогади матері, яка в кожному перехожому сподівалася знайти заступника для своєї дочки. Якщо ці необачно висловлені надії не пробудили в Кароліни жодної поганої думки, то причиною її байдужості була вперта і, на жаль, вимушена праця, яка поглинала її чарівну молодість і від якої мали неминуче згаснути ясні очі й злиняти ніжний рум'янець — від нього обличчя дівчини здавалося ще білішим.
Протягом яких двох місяців чорний пан — так його прозвали мати й дочка — був вельми непостійний у своїх звичках. Він не щоразу проходив вулицею з турнікетом; бувало, стара бачила його ввечері, хоч і не помічала, щоб він з'являвся тут уранці, ба й повертався він не завжди в той самий час, як інші чиновники, котрі правили пані Крошар за годинник. Нарешті, окрім першої зустрічі, коли погляд незнайомця вселив матері певне побоювання, його очі ніколи не затримувались на мальовничій картині, яку являли собою ці дві жінки, схожі на підземних духів. За винятком двох парадних дверей і темної крамниці залізних виробів, на вулицю з турнікетом у ту пору виходили тільки заґратовані вікна, що так-сяк освітлювали східці кількох сусідніх будинків; отже, недостатню цікавість якогось перехожого годі було пояснити небезпечним суперництвом; саме тому пані Крошар була дійнята до живого, бачачи свого чорного пана постійно серйозним і заклопотаним, із поглядом, понуреним додолу або втупленим перед себе так, ніби він силкувався прочитати своє майбутнє в сутіні вулиці з турнікетом. Аж якось уранці, наприкінці вересня, пустотливе личко Кароліни Крошар окреслилось просто-таки осяйним видінням на темному тлі кімнати, засяяло свіжістю серед пізніх квітів і збляклого листя дзвіночків, котрі вилися по віконних ґратах; і це звичне видовище явило такий контраст свіла й тіні, білих та рожевих тонів, що вельми пасували до мусліну, де гарненька гаптувальниця вишивала фестони, до брунатно-червоної оббивки крісел, аж незнайомець мимоволі замилувався на цю ефектну живу картину. Мати, уже вкрай роздратована байдужістю чорного пана, заходилася так гучно торохтіти шпулями, що, правду кажучи, певно, саме це незвичне торохтіння і змусило похмурого перехожого занепокоєно підвести очі на гаптувальниць. Незнайомець обмінявся з Кароліною швидким поглядом, але цього було досить, щоб між ними виникло почуття взаємної симпатії і впевненість, що вони думатимуть одне про одного. Близько четвертої години пополудні незнайомець вертався назад; Кароліна впізнала його лункі на бруківці кроки, і коли вони глянули одне на одного, це вже сталося умисне з її і з його боку; в очах чорного пана світилася щира приязнь, він усміхнувся, і Кароліна зашарілася; стара стежила за обома із задоволеним виглядом. З того пам'ятного вечора чорний пан став проходити по вулиці з турнікетом двічі на день, і коли він, бувало, не з'являвся, обидві жінки відзначали це як виняток. А що незнайомець повертався не завжди в той самий час, то вони вирішили, що він не простий чиновник, який звичайно не затримується на службі і вертається додому в точно визначені години.