— Кароліно!
Дівчина відступила збентежено, зрозумівши приховане благання. Та все ж таки простягла руку, і Роже палко припав до неї устами, але дівчина одразу випручала пальці, бо, підвівшись навшпиньки, помітила матір. Пані Крошар удала, ніби нічого не помітила. Можна було подумати, що, згадавши про своє життя на сцені, вона поклала собі виступати тут тільки статисткою.
Історія цієї молодої пари далі тривала вже не на вулиці з турнікетом. Незабаром Кароліну й Роже можна було зустріти в самому центрі сучасного Парижа, де в недавно споруджених будинках є помешкання, ніби зумисне обладнані для того, щоб молодята проводили в них медовий місяць. Свіжість розпису і шпалер тут саме до щастя молодят, а обстава кімнат вирізняється тією ж принадною новиною, як і їхнє кохання. Все пасує там молодості й бурхливим пристрастям. На середині вулиці Тетбу стояла кам'яниця, білі стіни якої не потьмяніли, на колонах вестибюлю та на парадних дверях не видно було жодного патьоку, а всередині усе блищало глянцем білил, що увійшли в моду після поновлення наших взаємин із Англією. На третьому поверсі містилася квартирка, так чарівно опоряджена, ніби архітектор угадав її призначення. Простий чистенький передпокій, отинькований до половини людського зросту, вів до вітальні і маленької їдальні. Вітальня сполучалася з затишною спальнею, поряд із якою була ванна кімната. Над камінами висіли свічада в гарних рамах. Двері були помальовані з великим смаком, а карнизи вирізнялися простотою ліній. Справжній поцінувач відзначив би тут передусім почуття міри і вишуканість опорядження, властиві витворам наших новочасних будівничих. Уже близько місяця Кароліна мешкала в цій квартирі, оздобленій одним із тих декораторів, котрі працюють під орудою художників. Досить буде короткого опису спальні, щоб дати уявлення про чудеса, які постали перед зором Кароліни, коли її вперше туди привів Роже. Стіни цього любовного кубельця були обтягнуті сірою тканиною з зеленими шовковими оздобами. Меблі легкої вишуканої форми, оббиті світлим кашеміром, свідчили про останній крик моди; комод з грушевого дерева, прикрашений тонкою брунатною інкрустацією, був повний розкішних уборів і коштовностей; письмовий столик у тому ж стилі призначався для того, щоб писати на ньому напахчені любовні цидулки; ліжко, задраповане в античному дусі, будило сластолюбні думки ефірною легкістю муслінових запон; сірі шовкові завіски з зеленими торочками були завжди запнуті, щоб пом'якшити яскраве денне світло; бронзовий годинник зображував Амура, що прикрашає вінцем голову Псіхеї. І, нарешті, червонястий килим з готичним візерунком ще яскравіше підкреслював усі принади цього чарівного куточка. Перед великим дзеркалом сиділа за туалетним столиком колишня гаптувальниця. Вона втрачала терпець — їй здавалося, що Плезір, славетний перукар, робить свою справу надто повільно.
— Чи можна сподіватися, що ви закінчите мою зачіску? — запитала вона.
— У пані такі довгі й густі коси,— відповів Плезір.
Кароліна не могла втриматися від усмішки; лестощі майстра перукарського мистецтва, мабуть, пробудили в ній спогад про друга — адже той так палко хвалив буйну красу її волосся, яке він обожнював. Коли перукар пішов, з'явилася покоївка, і Кароліна почала радитися з нею, яку сукню вдягти для Роже. Був початок вересня 1816 року, ставало холодно; довелося вибрати сукню з зеленого гренадину, оздоблену сріблясто-сірою шиншилою. Тільки-но туалет був завершений, Кароліна майнула у вітальню і розчахнула скляні двері на балкон, що прикрашав фасад дому. Схрестивши руки на грудях, вона застигла в чудовій позі, вдивляючись у той кінець бульвару, що виходить на вулицю Тетбу; вона не помічала, з яким захватом оберталися перехожі, щоб глянути на неї. На вузькій прогалині між будинками, схожій на отвір, пророблений акторами в театральній завісі, виднілося безліч елегантних екіпажів і постаті людей, та ще все це миготіло зі швидкістю китайських тіней. Не знаючи, прийде Роже пішки чи приїде каретою, колишня гаптувальниця з вулиці з турнікетом вдивлялася в перехожих і в тильбюрі — легкі двоколки, недавно завезені французам із Англії. Але коли по п'ятнадцятихвилинному чеканні ні зіркі очі, ні серце Кароліни не впізнали у юрбі того, кого вона чекала, вираз ніжності змінився у неї гримаскою невдоволення. Якою зневагою, якою байдужістю дихало гарне юне личко Кароліни, коли вона дивилася на цих істот, що, мов комахи, роїлися біля її ніг! Її сірі лукаві оченята сяяли. Поглинута своїм коханням, вона уникала захоплених поглядів так само, як найгордовитіші жінки намагаються зібрати ту данину захоплення під час прогулянок по Парижу, і, звісно, її анітрохи не турбувало те, чи зітреться завтра ж із пам'яті перехожих, які милувалися на неї, спогад про її схилене біле личко, про її маленькі ніжки, що видніли крізь балконні грати, про її меткі грайливі очі і гарненький кирпатий носик Вона бачила перед собою лише одне обличчя, була поглинута однією думкою. Коли голова знайомого гнідого коня показалася з-за високих будинків, Кароліна стрепенулася і звелася навшпиньки, шукаючи поглядом білі віжки та роздивляючись, якого кольору тильбюрі. Атож, це він. Роже завертає за ріг, бачить балкон, підганяє коня, той прискорює біг і незабаром зупиняється біля окутих бронзою дверей, що йому знайомі так само добре, як і його хазяїнові. Чуючи радісний вигук господині, покоївка відчиняє двері, не дожидаючи дзвінка. Роже вбігає у вітальню, пригортає Кароліну до грудей і цілує її з палкою ніжністю, яка завжди проривається при рідких зустрічах двох закоханих. Він тягне її, чи, точніше, підвладні тій самій волі, не розмикаючи обіймів, вони квапляться до свого кубельця, затишного й напахченого. Перед каміном їх чекає канапа, вони опускаються на неї і якусь хвильку мовчки дивляться одне на одного, висловлюючи свої думки довгим поглядом, а щастя — міцним потиском рук.
— Нарешті ти тут, серце моє! — першою озвалася Кароліна.— Подумати тільки, ми не бачилися три дні, три довгі дні. Цілу вічність! Але що з тобою? Ти зажурений?
— Моя бідолашна Кароліно...