— Тоді йому, напевне, сподобається змій без нитки, — сказав Сидячий Пілот.
— Що це за змій без нитки, не розумію?
— Я хочу сказати, що коли ви дасте мені адресу, я полечу до вашого сина і сяду йому просто на подушку, не гірше, ніж на найкращий аеродром світу.
Цього разу Сидячий Пілот перевершив своєю добротою і запопадливістю навіть Курдуплика.
Несподівано Пам'ятник зареготав з такою силою, що аж луна пішла вулицями.
— Оце так штука! — прогримів Пам'ятник. — Мене підвищили. Мені зробили честь! Досі я був тільки Пам'ятником, а тепер ще став Феєю-чарівницею, що розносить дітям подарунки. Та для вас я залюбки стану навіть Феєю.
— Отже, ви даєте мені адресу? — вигукнув Пілот.
— Я?.. Та звичайно, звичайно! — квапливо відповів в'язень. — Летіть аж до кінця бульвару, потім поверніть праворуч і прямо до самої гірки. Як вилетите на гірку, побачите будиночок з трьома димарями. Найнижчий димар і є наш. А там ви, сподіваюся, вже якось знайдете мою родину.
Сидячий Пілот, щоб пересвідчитися, чи правильно він зрозумів адресу, повторив її ще раз. Потім попрощався з усіма і приготувався відлітати.
Лялька Нера, правду сказати, дуже засмутилася. Дорогою вона весь час позирала на Сидячого Пілота, а він і не помічав цього. Тепер він полетить, і їй більш ніколи не бачити Пілота. Сльози виступили на очах у Ляльки, але вона набралася мужності і голосно крикнула:
— Синьйоре в'язню, а чи нема часом у вас донечки?
— Є, та вона дуже маленька і не розуміє, що таке подарунки.
— Але ж вона виросте! І виросте без подарунків. Гарний батько — зовсім не вболіває за свою доню.
Срібна Пір'їна витяг люльку з рота і вперше за своє життя засміявся.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — реготав він. — Ха-ха-ха!
Це було диво з див. Тому всі обернулися і глянули на вождя індіанців. Він ще ніколи не сміявся. Адже всім відомо, що червоношкірі взагалі не сміються.
— Лялька Нера каже неправду. Вона хоче піти з Сидячим Пілотом.
Почувши це, чорна, як смола, Нера зашарілася від сорому. Вона почервоніла, проте тільки під шкірою, а зверху так і лишилася чорна, мов негритянка.
Сидячий Пілот зареготав, швидко підлетів до Нери і спритно посадив її в кабіну.
— Ось лялька для вашої доні! — крикнув Пілот. — Вона їй сподобається, коли дівчинка підросте.
І полетів собі над широким бульваром.
Так ми розлучилися з цим дуже симпатичним героєм. Розлучимося зараз і з в'язнем, бо підійшов наглядач і заборонив йому розмовляти. Розлучаємося також і з Старим Патріотом на бронзовому коні, який, провівши трохи наших друзів, повернувся на своє місце.
Стільки прощань! Мабуть, нас залишиться зовсім мало, коли прийдемо до порога будинку, де живе Франческо.
І ось ми знову в дорозі. Вже Курдуплик нанюхав слід, і Голуба Стріла рушила. Але хто це там лиховісно сміється в гіллі дерев? Хто висліджує наших друзів?
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Перемога Срібної Пір'їни
— Синьйоро баронесо, це вони!
— Тихіше, Терезо, тихіше, а то ще почують і втечуть.
— Боже мій, цього тільки бракувало, ми й так уже стільки настраждались, поки їх відшукали.
— Замовкни, кажу, а то зменшу платню!
Стара служниця враз як води в рот набрала, бо знала, що коли Фея обіцяє збільшити платню, то цього можна й не чекати, зате коли вже погрожує зменшити її, то цьому можна вірити. З усіх арифметичних дій Фея найбільше любила множення (коли їй платили) і ділення (коли вона виплачувала). Вона стверджувала, що додавання і множення — заняття для багатих, а віднімання і ділення — то справа бідаків. Фея та служниця пронишпорили цілу ніч, як навіжені, ризикуючи поламати свою мітлу. І саме тоді, коли вони майже зовсім вибилися з сил і хотіли вже кинути пошуки, гострі Феїні очі розгледіли Голубу Стрілу крізь хуртовину. Поїзд їхав із погашеними фарами по трамвайній колії, що вела на околицю.
— Он вони! — сказала Фея.
— Це таки й справді вони, синьйоро баронесо, — підтакнула служниця.
— Замовкни, Терезо, а то ще почують і втечуть! — гримнула Фея. — Це вже я й сама бачу, і не треба мені повторювати.
Обидві старенькі перелітали з дерева на дерево, мов ті сороки, ховаючись у гілках.
А наші мандрівники нічого й не підозрювали. Навпаки, настрій у них був піднесений.
— Сліди зовсім свіжі, — сказав Курдуплик. — Ми вже, певно, близько від Франческо.
— А ти певний, що це його сліди?
— Я не міг помилитися. Запах слідів цього, бідного хлопчика я б розпізнав і серед тисячі.
І всі затамували подих, боячись збити Курдуплика зі сліду.
Раптом Срібна Пір'їна вихопив люльку з рота, немов хотів щось сказати. Але він мовчав, хоч усі бачили, як його вуха рухаються, мов у вовка, — то в один, то в інший бік. Усі червоношкірі приклали долоні до вух. Що вони почули? Один ковбой, що добре знав червоношкірих, миттю помчав до Начальника Вокзалу.
— Червоношкірі щось почули! — доповів ковбой.
— Ну й що? На те вони й вуха мають, щоб чути.
— Срібна Пір'їна чимось стурбований. Хоч би не нанюхав якоїсь небезпеки…
— Диви, то й він уже нюхає? Оце так поїзд! Замість того, щоб їхати по рейках, їдемо нюхом! Хай уже Курдуплик нюхає — він робить це кілька годин, а то тепер ще й цей старий дід узявся нюхати… Дайте мені спокій і пам'ятайте: хоч би яка там була причина, я Голубої Стріли ніколи не зупиню! — гнівно відповів Начальник Вокзалу. Інколи наш Начальник Вокзалу бував дуже впертий. Однак він був змушений цього разу спинити Голубу Стрілу, бо вождь Срібна Пір'їна і всі його індіанці почали на ходу зістрибувати з поїзда, хоч вони могли потрощити собі кості й ребра та скрутити в'язи. Позіскакувавши, вони зайняли позиції навколо Голубої Стріли і приготували до бою свої томагавки.
— Що це за гра?! — шаленіючи, вигукнув Начальник Вокзалу. — Вам що, пожартувати закортіло?
Але Срібна Пір'їна серйозно глянув на Начальника Вокзалу і сказав:
— Ми почули тріскіт. Хтось ходить по деревах.
— Ви вже виживаєте з розуму! — крикнув вождю індіанців Начальник Вокзалу.
І саме в цю мить глухо тріснула гіллячка на дереві. Це стара служниця, боячись упасти з дерева, схопилася за тонку гілочку.
— Цс-с! — прошипіла Фея. — Не руш! Тихо! Нас почули!
— Я не можу, ой, упаду!
— Не рухайся, кажу!..
— Скажіть це гіллячці, синьйоро баронесо. Це вона тріщить, а я мовчу. Допоможіть, синьйоро господине! Я вас благаю, допоможіть!