— Так, — відповів Ніколл.
— Гаразд, — продовжував Мішель Ардан. — Наукова комісія, засідання якої відбулось у снаряді Гарматного клубу, після ствердження своїх тез фактами нових спостережень, одноголосно ухвалила в питанні про заселення Місяця на теперішній час таке: ні, Місяць не заселений.
Цю ухвалу президент Барбікен підписав у своєму блокноті, куди був заведений протокол засідання 6 грудня.
— Тепер, — сказав Ніколл, — перейдімо до другого питання, зовсім незалежного від першого. Я запитую у шановної комісії: якщо Місяць не заселений тепер, то чи був він будь-коли заселений?
— Має слово громадянин Барбікен, — сказав Мішель Ардан.
— Друзі мої! — відповів Барбікен. — Мені не треба було чекати цієї подорожі, щоб скласти собі думку про колишню заселеність супутника Землі. Я додав, що наші особисті спостереження можуть лише ствердити цю думку. Я гадаю, навіть запевняю, що на Місяці були тварини, анатомічно подібні до земних тварин, і що ці породи тварин або, може, і людей віджили свій вік і зникли назавжди.
— Тоді виходить, — спитав Мішель, — що Місяць — це світ, старіший за Землю?
— Ні, — відповів Барбікен переконано, — але світ, який швидше постарів, і утворення й руйнування якого були більш прискорені. Творчі сили матерії були відносно далеко бурхливіші у середині Місяця, ніж у середині земної кулі. Теперішній стан цього розтрісканого, поритого, пузирястого диска доводить це в достатній мірі. Місяць і Земля спочатку були тільки газоподібними масами. Ці гази перейшли в рідкий стан під впливом різних сил, а тверда маса утворилася пізніше. Але, певна річ, наш сфероїд був ще у газоподібному або рідкому стані, коли Місяць, вже затверділий через охолодження, став заселеним.
— Я теж так гадаю, — сказав Ніколл.
— Тоді, — продовжував Барбікен, — його оточувала атмосфера. Води, затримані цією газоподібною оболонкою, не могли випаруватися. Під впливом повітря, води, світла, сонячного тепла, внутрішнього тепла рослинність розвинулася на континентах, готових для того, щоб дати їй цю можливість.
— Проте, — зауважив Ніколл, — багато явищ, пов'язаних з рухами нашого супутника, повинно було заважати поширенню тваринного й рослинного життя. Наприклад, ці дні й ці ночі по триста п'ятдесят чотири години?
— На земних полюсах вони тривають шість місяців, — сказав Мішель.
— Аргумент не дуже серйозний, бо полюси не заселені.
— Відзначимо, друзі мої, — продовжував Барбікен, — що коли в теперішньому стані Місяця такі довгі ночі й довгі дні утворюють різницю температур, нестерпну для організму, то за колишніх історичних часів було не так. Атмосфера обгортала Місяць рідким покривалом. Пара збиралася в хмари. Ця природна заслона зменшувала спеку від сонячних променів і затримувала нічне випромінювання. Світло, як і тепло, могло поширюватися в повітрі. Звідси рівновага цих протилежних впливів, якої немає тепер, коли ця атмосфера майже зовсім зникла. Крім того, я дуже здивую вас зараз…
— Здивуй, будь ласка, — сказав Мішель Ардан.
— Я гадаю, що в ту епоху, коли Місяць був заселений, дні й ночі не тривали по триста п'ятдесят чотири години.
— А чому? — жваво спитав Ніколл.
— Дуже можливо, що тоді обертовий рух Місяця навколо своєї осі не був рівний його рухові навколо Землі. Ця рівність як відомо, є причиною того, що кожна точка диска підпадає діянню сонячних променів протягом п'ятнадцяти днів.
— Згоден, — відповів Ніколл. — Але через що ці рухи не були рівні, тимчасом як тепер вони збігаються?
— Бо цей збіг утворився через вплив земного притягання. Але хто нам сказав, що це притягання було достатньо потужним, щоб змінити рух Місяця тоді, коли Земля була ще в рідкому стані?
— Вірно, — зауважив Ніколл. — А хто нам сказав, що Місяць завжди був супутником Землі?
— А хто нам сказав, — вигукнув Мішель Ардан, — що Місяць не існував ще до виникнення Землі?
Фантазія розгулялася на безкрайому полі гіпотез. Барбікен хотів їх стримати.
— Це, — сказав він, — занадто вже високі міркування, справді нерозв'язні проблеми. Не витрачаймо часу на такі речі. Припустімо лише, що первісне притягання Землі було недостатнім, і тоді через неоднаковість обох рухів, поступного й обертового, дні й ночі могли чергуватися на Місяці, як вони чергуються на Землі. Крім того, навіть без цих умов життя було можливе.
— Отже, — спитав Мішель Ардан, — людство зникло з Місяця?
— Так, — відповів Барбікен, — після того, як, без сумніву, існувало тисячі століть. Згодом, потроху, в міру того, як атмосфера рідшала, Місяць став безлюдним, як це колись станеться з земною кулею через охолодження.
— Через охолодження?
— Без сумніву, — відповів Барбікен. — У міру згасання внутрішнього вогню вогняна матерія концентрувалася в надрах Місяця, і його кора охолодилася. Поступово відбулися наслідки цього явища: зник тваринний світ, зникла рослинність. Незабаром атмосфера порідшала, дуже можливо — через земне притягання. Після того зникло повітря, необхідне для дихання, зникла, випаровуючись, вода. Місяць, ставши безлюдним, втратив своє життя. Це мертвий світ, такий, як він нам здається тепер.
— І ти кажеш, що така сама доля спіткає Землю?
— Дуже правдоподібно.
— А коли?
— Тоді, коли охолодження її кори зробить її безлюдною.
— А чи обчислений час, за який наш нещасний сфероїд повинен охолодитися?
— Без сумніву.
— І ти знаєш ці обчислення?
— Ясна річ.
— Ну, так кажи відразу, лиховісний вчений, бо ти мене замордуєш!
— Гаразд, мій любий Мішелю, — спокійно відповів Барбікен. — Відомо, як зменшилась температура Землі протягом одного століття. За певними обчисленнями, ця середня температура зведеться до нуля за чотириста тисяч років.
— Чотириста тисяч років! — вигукнув Мішель. — Ах, я вже дихаю! А то я і справді злякався. Слухаючи тебе, я уявив собі, що нам залишилося жити тільки п'ятдесят тисяч років.
Барбікен і Ніколл не могли не зареготати з тривоги свого приятеля. Потім Ніколл, що бажав винести резолюцію, знову поставив друге запитання, яке треба було остаточно розв'язати.
— Чи був заселений Місяць? — спитав він.
Одностайно була дана позитивна відповідь.
Під час цієї дискусії, багатої на трохи рисковані теорії, хоч вона й підсумовувала визнані наукою твердження щодо цих проблем, снаряд швидко летів до місячного екватора, поступово відходячи від блискучої поверхні. Він пройшов над цирком Віллема і сороковою паралеллю на віддалі 800 кілометрів. Далі, залишивши праворуч Пітатус на тридцятому градусі, він пішов уздовж південного узбережжя "Моря хмар", до північного краю якого він уже наближався. На сліпучому фоні повної фази у безладді з'являлися цирки: Буйо, Пурбах — майже квадратної форми, з центральним кратером, далі Арзахель, внутрішня гора якого виблискує дивним світлом.