Валерій. Так. Від малості... нікчемності. Ще й досі не знаю як слід, до кінця...
Біля греблі в робочому приміщенні.
ВиконробШумило. Як чудово вчора ти виступив! Точно, гостро! З абсолютним знанням діла! З яким хвилюванням! Коли тебе покликали до Аристархова, збори гуділи ще з годину.
Валерій. Ну? (Дзвінок, бере трубку.) Так!.. Вислав сорок машин. Так, і сам виїжджав на кар'єр. (До Шумила.) Ну, закінчуємо! Година ще — і Дніпро вщухає навіки, і ми святкуємо день перемоги.
Ш у м и л о. Вірно. Людей бачив? Таки справжнє свято... Помчався... (Виходить.)
Валерій Голик підходить до вікна. Нахлинув приступ гнітючої нудьги. І раптом почувся йому немовби голос Катерини:
"Те, що освячено життям великих і малих людей, літературою, мистецтвом, що підносить ім'я людини над нелюдимою — любов,— ти так принизив! Розміняв своє золото на мідні гроші. Оглянься — все тут проти тебе: все радіє! Сумний тільки ти, і всі, до кого ти доторкався"
Валерій (тихо). Катерино, невже-бо не можна вернутись?
Увечері він її стрів на березі Дніпра. Спинились. Вітер^ Хвиля берег миє.
Валерій. Ой якби мені вернутись... Катерина. Неможливо. Для чого? Валерій. Я не буду жити без тебе. Катерина. Слова! Все книжні слова. Валерій. Мої! Клянусь! Катерина. Розійдемось!
Валерій. Хвилинку, благаю. Все, що ти сказала,— правда: мій егоїзм і сліпота, всі мої пристрасті мерзенні... Але це правда тільки по цей день. Сьогодні спала полуда з моїх очей. Все зрозумів! Гукати хочу голосно, просити і каятися: ні! Сьогодні прокинувся той, кого ти бачила в мені!.
Катерина. Прощай.
Валерій. Оглянься! Ти любиш мене. Тобі здається, що ти ненавидиш мене. Скажи, що це тільки здається тобі. Подивись на мене.
Катерина. Не бачу нічого... Іде алеєю молодого парку.
Проходять мимо дівчата, жінки, робітники з дітьми на руках. У дітей чепурні ляльки. В ляльок у целулоїдних ручках кольорові кульки. Радість і мир.
Розмови:
— Який юнак розкішний!
— Виконроб греблі Голик.
— Ото він?
— Так.
— Як виступив на мітингу вчора! Ну, просто неможливо слухати. Я плакала від радості, від гордощів...
Оглядаються на нього з захопленням.
Стрілися знов під сокориною у присмерку після роботи. "І блідий місяць на ту пору..."— гукає звідкись гучномовець. Вітер. Осінь глибока. Шумлять високі сокорини. Катерин а. Як я мріяла... Душа моя так прагнула тебе. 6 а л е р і й. Катерино!
Катерина. Степи, гребля, небо, море — скрізь я бачила тебе, все для мене був ти.
В а л е р і й. Не розумів я цього. Я розділяв любов і життя. Здавалось мені тоді, що, крім кохання й пестощів, нічого в тобі нема.
Катерина. Так мало?
Валерій. І краси, звичайно.
Катерина. Бідний, бідний, о, який же ти бідний!. Не можу промовити слова... Валерій. Якого?
Катерина. Коли одного разу вночі ти залишив мене, пам'ятаєш, в степу, я промовила голосно: "Мій милий...", потім ще одне слово, я вжахнулась. Я мало не вмерла.
Валерій. Пробач.
Катерина. Не можу. Я занадто звичайна. Валерій. Ти надзвичайна!
Катерина. Чим? Хіба прагнення до щастя і кохання, до материнства... щось надзвичайне?.. Валерій. Благаю...
Катерина. Ні, розлучились ми. Вже десь на іншій річці чи на морі зустрінеться мені морська душа...
До Аристархова приїхав генерал Федорченко з Зарудним. Оглянули греблю, електростанцію, місто. В кабінеті управління:
— Ну от, Гнате Максимовичу... Прошу сідати. От облетіли ви гідробудівництва великих річок...
— Так, майже всіх.
— І нас подивились.— Аристархов перевів погляд на карту Батьківщини.—"Що справило на вас наймогутніше враження?
— Ангара грандіозна... От де могутність!
— Багато моїх мріє податись.
— Ні. Вже досить вам Дніпра на десять років. П'ять гідростанцій, п'ять морів... А найдужче враження пережив я, уявіть, не на Ангарі, а тут. І не на вашій греблі, хоч ваша прекрасна, честь вам і слава. Я пережив його в своєму селі,— сказав генерал Федорченко і глянув на Зарудного, який підіслав був до нього делегацію.— Мені запропонували посаду в селі...
— Посаду? В селі? Чи не голови колгоспу?
— Так.
— Чого захотіли?— сумовито посміхнувся Аристархов.
— Я те ж саме їм сказав. Входить секретар:
— Голика викликали.
— Хай входить. Входить Голик.
— Ви мене викликали?
— Так.— Аристархов повертається до Голика з гіркою посмішкою.— Коли б ти знав, Голик, як не хотілось мені бачити тебе сьогодні! Приїхав мій колишній командир і його друг. У мене свято. Але я дав слово одному інженеру поговорити з тобою.
— Я можу прийти іншим часом.
— Ні. Не хочу таїти від гостей свої печалі. Це життя: добро і зло вкупі! Погано, Голику!
— Не розумію.
— Хам ти, брате, ось що.
— Трохи є.
— Не трохи,— багато. По-чесному, га?
— Ну, у великій справі гладко не буває. Хтось, можливо, і хам.
— Не хтось, а ти. Народ послав нас сюди на велику, радісну справу. Всі щасливі...
— Так.
— Чому я не бачу щастя на твоєму обличчі? Чому ти грубий? З жінками жорстокий? Ти — майже інженер. На тебе стільки витрачено державних коштів! Чому ти не інтелігентний?
— Я інтелігентний!
— Ні! Я бачу тисячі робітників інтелігентніших від тебе, аристократів духу!
— Ви ненавидите мене,— глухо відповідає Голик, сам в цю хвилину ненавидячи себе.— Ви давно ненавидите мене, і через це я вам здаюсь таким.
— Помиляєшся. Всі мої почуття йдуть на греблю, на море, на тисячі будівників. Мене ледве вистачає на це. Але я розумію,— тебе можна ненавидіти...— Аристархову важко. Голос, повний смутку.— Тебе можна так ненавидіти, Голику!..
— Будь ласка. Тільки йшов я на будівництві завжди попереду, і ви вручали мені перехідний прапор.
— Колективу, можливо...— сказав Федорченко. Голикові тяжко. Голик не хоче здаватись. Заговорила
впертість і пиха:
— Так, моєму колективу. Родимі плями вже як-небудь виживем у комунізмі.
— О, куди загинає!
— Еге. Збирається хамство в комунізм протягти. Ні, Голику, не прийме нас комунізм. Нащо ти образив інженера Грекова?
— Я не ображав його.
— Він тебе образив?
— Так.
— Ти хотів женитися на його дочці?
— Хотів.
— Таж ти жонатий двічі,— сказав Зарудний, вдивляючись у людину, яку він одного разу вбив у своїй уяві.— У тебе діти від обох жінок.
— Я це затаїв.
— Для чого?
— Це драма мого життя.