Ті, як нового гостя вздріли,
Позатикали вуха всі,
А то й в поліцію побігли,
Низькопоклонники твої.
5/IV
ТИ ЗНОВ ОЖИВАЄШ, НАДІЄ!
Ти знов оживаєш, надіє!
Світліє душа, молодіє…
І серце живіше б'є в груди…
О серце! О воле! О люди!
До мої тюрми пораненько
Застукала воля легенько:
"Встань, сину, вже день далі буде!.."
О воле! О серце! О люде!
О воленько-мати, єдина,
Завчасно збудила ти сина, —
Тягяр ще лежить ми на груди…
О серце! О воле! О люди!
Тягар той ми віддих спирає,
А руки ланцюг ми тримає, —
Тягар се людської осуди…
О воле! О серце! О люди!
Но воля лиш шепнула слово,
І я підіймаюсь наново, —
Проч пута й тяжкі пересуди!
О воле! О серце! О люди!
12/VI. Стрий
МЧИТЬСЯ БЛИСКУЧА КАРЕТА...
Мчиться блискуча карета,
Гордо в ній дуєсь багач,
Гуркотом своїм колеса
Людський заглушують плач.
Плач, що ріков безконечнов
Ллється колесам услід,
Плач, що випалює довгі
Борозди в лицях сиріт.
Руку простяг до карети
Старець-каліка хромий…
"Пане, товариш твій давній
Просить о даток малий!
Тямиш, у бою кривавім
Поруч ішли ми оба…
Спис, що влучав в твоє серце,
В мойому тілі застряг!.."
"Проч, ти, влізливая жабо!" —
Крикнув му згорда візник,
Свиснув батіг… но зглушив тук карети
Болісний бідного крик.
Тільки лице наболіле,
Уст помарнілих складки,
Тільки посивілий волос,
Жили сухої руки.
Голосу дрож хоровита,
Наче тернина, в той миг
В серце встрягли багачеві, —
Він не забуде о них!
Серед гульні і утіхи
Месником тихим, грізним,
Серця пекучов грижею
Стануть вони перед ним.
В любих родини обняттях
Враз він побачить на миг
Змінені лиця кохані
І — клеймо болю на них.
Під час багатої учти
Погляд старечий, німий
Хвилями в серце заколе,
Острий, мов ніж ледяний.
В сні він часом му з'явиться,
Старець обдертий, хромий:
"Пане, товариш твій давній
Просить о даток малий".
А коли в ложах пухових
Скону почнесь боротьба, —
В хвилі послідній стрінуться
Давні товариші вба.
Ще раз уздрить ті уста він,
Очі ті зсохлі, без сліз, —
Но не заглушить вже стону
Грохіт каретних коліс.
23/I 1880
НЕ БІЙТЕСЯ ТЮРМИ!
(Сонет)
Не бійтеся тюрми, о други молодії!
Не бійтеся тих пут, що на короткий час
Обкручують, немов холодні чорні змії,
Безсильне тіло! Що значить се все для нас?
Бажається панам пограться трохи з нами,
Бо бачать, що в тюрмі зовсім ми в їх руках,
Ну і обвішають старими бренькачками,
Щоб знати, як було в середніх ще віках.
Ніщо для нас тюрма. Ми інші тюрми знаєм,
Тверді, безвихідні, уперті та живі,
І проти них, брати, борню ми підіймаєм!
А в тій слабій, дурній, хоч кам'яній, тюрмі
Ми бачим тільки страх панів і понімаєм,
Що панство їх крухе, як мури ті німі.
Написано 1880 р., досі не друковано.
СУЧАСНА ПІСНЯ
Вона не забавка дитинна,
Вона не мрія золота,
Вона не ніжная, невинна
І несвідуща красота.
Вона не пестощі любови,
Не вітру шум, не шепіт хвиль.
Вона тверде, рішуче слово,
Вна оклик духу голосний.
Вна дзвін той, що народ скликає
В добі нещасть до дружних діл,
Потужна пісня бойовая,
Защита серед граду стріл.
Вона огнистая лучина,
Що жару в серця долива,
В машині поступу пружина,
Непоборима і жива.
Не в сріблі, злоті, оксамиті
Вона зближається до вас, —
Вона робітниця і в світі
Свою роботу зробить раз.
Вна в серці криє біль пекучий,
Но вна не вмерла ще проте,
Вона жива, як люд робучий,
В котрім все людськості життє.
Вона горда і перед силов
Ніколи не зігне чола.
Вна дуб потужний над могилов,
Посеред хвиль бурних скала.
Вна ясним оком заглядала
У грудь відвічних поколінь,
Століть громада пролітала
Поперед нею, наче тінь.
Вна горя людського страшного
Нори гляділа з давніх літ,
Вона боліла, мліла много,
Заким на ясний вийшла світ.
Тож не цурайтесь видом бідним,
Нескладним гомоном її,
А серцем щирим і свобідним
Прийміть і полюбіть її.
Тож не цурайтеся, що стони
Часом крізь пісню ся прорвуть;
Се ж серць терплячих міліони
В тій пісні дружним боєм б'ють.
Прислухайтесь до того бою,
До зітхань горя в чорній тьмі,
Пригляньтесь до життя з любвою, —
А ви полюбите й її.
Написано 1880 р., досі не друковано
НЕ ВСЕ ІЩЕ БУЛО, ЩО МОЖЕ БУТИ...
Не все іще було, що може бути.
Не все, що мож розумного гадать,
було вже гадано. По тій же пути
не все історії колеса мчать.
Та тільки що розумного творилось,
розумного гадалось до сих днів, —
найменш у мозках одиниць зродилось,
найбільш народ зробив і виповів.
СМЕРТЬ УБІЙЦІ
Вмирав мужик. Ну, що за диво?
Таж тисячі іх мруть щодня,
спокійно мруть, від смерті ждучи,
чого не мали від життя.
І сей так умирав. Сусіди
зійшлися, гуторять, дітий,
уже дорослих, розважають, —
аж з ліжка обізвавсь старий:
"Хтів сповідатись я попові,
та передумав; що вже крить?
Один гріх в мене на сумлінні,
та з нього піп не розгрішить.
Громадський гріх се, тож прилюдно
його сповімся, — ви судіть
і, як вам каже совість ваша,
виніть мя або розгрішіть.
І ви, мої кохані діти,
сю сповідь слухайте, щоб знать,
чию хороните ви пам'ять,
чим батька свойого назвать.
Ви — діти вбійці! Не жахайтесь!
Ось близько сорок літ уже
я гріх той ношу на сумлінні,
а він сумління не пече.
Так, дорогі мої сусіди, —
я людську жизнь на душу взяв!
Чи бог простив мя, чи по смерті
віддасть, що ту ми не віддав?..
Бо всяке вбійство, кажуть люди,
бог тяжко-тяжко відплатить…
Я суду божого не знаю,
но серце в мене не дрижить.
Вже тому сорок літ без мала, —
то ще за панщини було, —
під панською руков дрижало,
стогнало стоном все село.