Понурі стіни і склепіння
Злорадо пнуться наді мною,
Мов вороги, — бліде проміння
Ледве тісненькою шпарою
Знадвору ллється. Прояснилось…
На мні, довкола мене кров…
Не можу встати… Чи то снилось,
Що в пропасть впав я стімголов?
Немов потовчене все тіло…
А там… а там кипить десь діло,
Що час його тепер прийшов.
Година тому — я дав знак
До лютого, страшного бою.
Я сильний був, здоров… О, як
Бажав я кинуться стрілою…
Хоч наложити головою,
Аби лиш ворога зламать!
І впав я в першому ряду.
Куди піду, туди піду, —
Чи буде хто про мене знать,
Чи ні, байдуже се мені.
Зробив я те, що міг зробити;
Чи добре — не мені судити,
А те, що жде по кінчині,
Ось-ось ввижається, немов у сні.
Написано 1883 р., докінчено д[ня] 15 вересня 1914.
НЕ СХИЛЯЙ СВОЄ ЛИЧКО ПРЕКРАСНЕ...
Не схиляй своє личко прекрасне,
Не затулюй повіками віч,
Із котрих то мигоче, то гасне
Промінь світла в життя мого ніч.
Дай мені ссать з жагою голодного
Теє райське проміння живе,
Що з таємних глибин благородного,
Непорочного серця пливе!
Щоб, тебе над життя я кохаючи,
Так добро теж і правду кохав,
Про твоє ущасливлення дбаючи,
Я й про бідних, покривджених дбав.
Ти будь іскрою в мні громовинною,
Що і в мертвому збуджує рух,
Будь вітхнення струєю невпинною,
Що рве вгору і серце, і дух.
Хай у серденьку віру в будущеє
Відновлять твої ніжні слова,
Відновлять пісень джерло цілющеє,
Що зморозила жизні зима.
Розігнавши всі сумніви й муку,
Ти цілим мене мужем зроби,
Щоб з тобою я жив рука в руку
Для добра, для людей, для борби.
Написано в Станіславові в вересні 1883
Я ЗАБУВ
Я й забув, що то осінь холодна,
Я й забув, що то смерті пора,
Я й забув, що ти кров благородна,
Що між нами безодня стара,
Що між нами народнії сльози,
Що любиться нам зовсім не слід;
Я й забув, що столітні погрози
Відлучили від мого твій рід.
Я забув — ні, я думав, безумний,
Що засипана прірва стара,
Заповнили її трупи й трумни…
Отже ж ні! Ще, мабуть, не пора!
О, забув я про тин той спижевий,
Що між нами границею став,
І тебе я, мій цвіте рожевий,
Як лиш міг, як умів, покохав!
Я й забув, що вже квіти пов'яли
І ні з чого віночка плести,
Що вони й не мені розцвітали, —
Я забув, і тяжкую нести
Доведесь мені кару за теє!
Я забув, моя біла лілеє,
Що моєю не можеш назватися ти, —
Я забувся, прости!
Написано д[ня] 10 падолиста 1883 р.
ОСТОРОГА
Ей, не люби мене, дівчино!
Як хочеш любощів речистих,
Як хочеш розкоші й огнистих
Присяг, заклять і зітхань много,
Щоб нерви мліли, дух спирало,
Кров билась бурно, безупинно
І серце в груді завмирало, —
Коли бажаєш всього того,
То не люби мене, дівчино!
Ей, не люби мене, дівчино,
Як хочеш жити в супокою,
Плідне мов древо над рікою,
Діток коханих годувати,
Синів давати в школу, в люде,
Дочкам готовить нишком віно,
На власну путь благословляти, —
Зо мною, хто зна, чи те буде,
Тож не люби мене, дівчино!
Бо я борець, моя рибчино!
Бо я робітник твердорукий,
Мене труди ждуть, бої й муки,
Мене ждуть бурі громовії,
Що, може, й розіб'ють судно те,
В котрім ми попливем, дитино!
Як зможеш ти тягти весло те
І не злякають бурі тії,
Тоді люби мене, дівчино!
Написано 10 падолиста 1883 р., досі не друковано.
АПОСТРОФА
Квітко осінняя,
Квітко бліда!
Вже пора змінная,
Сльоти, біда,
Ранки з морозами,
Млистії дні, —
Вмитая сльозами
Зв'янеш на пні.
Ох, не розвивши ще
Сил весь засіб
І не нажившись ще,
Ляжеш у гріб.
Квітко осінняя,
Що се тобі,
Що не розвилась ти
В раншій добі?
Чи доля лютая,
Мачуха, знай,
Не привела тебе
В легітний май?
Чи з милосердя
Далась ти на глум,
Щоб потішати наш
Осінній сум?
Написано д[ня] 11 падолиста 1883, досі не друковано.
ПЕРСПЕКТИВА
Квітко осінняя,
Бита сльотою, —
Чом так тяжкий мені
Жаль за тобою?
Стрівши мельком тебе
На своїй пути,
Чом же не можу я
Тебе забути?
Чом в самоті мені,
В хвилях задуми,
Чуються ті грізні
Бурі та шуми,
Плеще холодний дощ,
Вітри ревуть,
Що тебе до землі
Топчуть і гнуть?
Чом у самітньому
Важкому сні
Бачиться твій сумний
Образ мені?
І те лице бліде,
Зблідле від горя,
Й око глибоке те,
Мов бездна моря;
Руки дитячії
З труду обвисли
І на чолі блідім
Ясний знак мисли;
Ніжні уста, любих
Слів джерело,
Шо з них нарікання
Ще не плило?
Світла і чистая,
З нічної темені
Чом так жалібно ти
Глядиш в лице мені?
Чом твоє тихеє,
Добреє око
Так проника мені
В душу глибоко?
І пробира мене
Трепет таємний,
Але втиша мене
Голос неземний:
"Ні, друже, ні, не нам
Снить про жизнь любу,
Буря осіння нам
Гра — не до шлюбу.
Рада б життя прожить,
Друже, при тобі,
Та вже зима біжить,
Що, може, нас зложить
В спільному гробі".
Написано д[ня] 14 падолиста 1883 р. досі не друковано.
ЗВІРЯЧИЙ ПАРЛАМЕНТ
(Уривок політичної байки)
Надоїло самовладно Львові панувати
Довелося volens nolens [1] конституц'ю дати.
Радість у звірячім царстві. "От тепер нам гарно!
Бо хоч будуть брати й драти, то парламентарно".
От розписано вибори. Ну, се кождий знає,
Як то при таких виборах у звірів буває.
Вівці, що найбільшу в краю представляли масу,
Вибрали Вовків послами, що прибігли "з лясу".
А лиш трьох зі свого роду. Посумніли Вівці:
"От, бач, штука! Конституц'я із Вовками в спілці!"