ЯВА СЬОМА
Сад біля палацу. Місячно. ЛАЛАГА і ПОЛІЦІАН.
ЛАЛАГА
Ти мовиш про любов
Мені, Поліціане? Про кохання
До Лалаги говориш? Горе, горе!
Жорстоко ти глузуєш, так жорстоко!
ПОЛІЦІАН
Не плач! О, не ридай! Від сліз твоїх
Я збожеволію. О Лалаго, не плач
І заспокойся! Знаю, знаю все
І все-таки говорю про кохання.
Прекрасна Лалаго, поглянь на мене!
Питаєш ти, як можу говорити,
Все знаючи, все бачивши і чувши?
Питаєш ти — і я відповідаю,
Перед тобою ставши на коліна. (Опускається навколішки).
О Лалаго, люблю тебе, кохаю.
В добрі і злі, хоч би там що — кохаю. [364]
І мати первістка в своїх руках
Так не любила, як тебе кохаю.
На божім олтарі — ніде, ніколи
Священніший вогонь ще не палав,
Аніж в душі моїй до тебе. Чи
Тебе люблю? (Підвівшись). Люблю і за страждання,
І за красу твою, і за страждання.
ЛАЛАГА
Не треба, схаменися, гордий графе,
Ти через мене вже й себе забув!
Як зможе у палати твого батька,
Між доброчесних і цнотливих дів,
Збезчещеною Лалага ввійти?
Така дружина із тавром ганебним —
Знеславленим, заплямленим ім'ям —
Чи ж личитиме честі твого дому
І славі?
ПОЛІЦІАН
Не кажи мені про славу!
Ненавиджу це слово. Зневажаю
Цю найпримарнішу й порожню річ.
Ти — Лалага, а я — Поліціан!
Чи не люблю тебе? Чи ти не гожа?
Що ще потрібно? Слави? Ха! Бридня!
В ім'я всього, що чисте і священне,
Чого я прагну і чого боюся,
Чого цураюсь тут, чекаю в небі,-
Кажу: славнішого немає вчинку,
Ніж, задля тебе славу розтоптавши,
На кпини взять її. Хіба ж то важить,
Чи важить, найпрекрасніша моя,
Що ми колись — без слави і забуті —
На прах обернемось? Зате удвох,
Разом усе ж, а далі... далі... може...
ЛАЛАГА
Чому ти замовчав, Поліціане?
ПОЛІЦІАН
А далі, Лалаго,— все може бути —
Воскреснемо й полинемо удвох
У зоряних світах благословенних,
І все-таки... [365]
ЛАЛАГА
Чому ти замовчав?
ПОЛІЦІАН
І все-таки укупі, нерозлучні.
ЛАЛАГА
Так, графе Лестерський! Тепер я вірю.
Мене ти любиш, серцем відчуваю,
Що любиш щиро.
ПОЛІЦІАН
Лалаго моя! (Опускаючись на коліно).
Чи й ти кохаєш?
ЛАЛАГА
Тихше! Там, у тіні
Отих дерев, здається, хтось майнув
Примарно так, повільно та безгучно,
Немов саме Сумління невблаганне.
(Йде туди й повертається).
Я помилилась — то осінній вітер
Гойднув густе гілля. Поліціане!
ПОЛІЦІАН
Кохана Лалаго! О, що з тобою?
Чому ти зблідла? Ні саме Сумління,
Ні тінь, з якою ти його рівняєш,
Так не повинні дух твердий лякати...
То тільки вітер сколихнув гілля
Печальне, та й усе.
ЛАЛАГА
Поліціане!
Ти мовиш про любов. Тобі відомий
Той край, що на устах в усіх, земля,
Відкрита генуезцем нещодавно
За тисячу далеких ліг на захід?
Казковий край квіток, плодів і сонця,
Озер прозорих і лісів тінистих,
Стрімких шпилів, понад якими вільно
Вітри летять... Дихнуть отим повітрям
Для мене — Щастя, Волю там знайти
Так мріялося... [366]
ПОЛІЦІАН
Лалаго, ти хочеш
В той Рай полинути разом зі мною,-
Таки удвох? Забудемо Турботу,
Журба минеться, буде лиш Кохання.
Для мене розцвіте життя, бо я
Для тебе оживу, моя чудовна!
Ти не журитимешся — світла Радість
Тебе чекає, янгольська Надія
З тобою вічно буде. Я ж на тебе
Молитимусь повік. Ти, люба, станеш
Коханою, дружиною, моєю —
Моїм усім! О Лалаго, ти хочеш
Туди зі мною?
ЛАЛАГА
Слід одно зробити —
Живий ще Кастільйоне.
ПОЛІЦІАН
Він умре. (Виходить).
ЛАЛАГА (помовчавши).
Умре він... Кастільйоне... Леле!
Так, значить, вмре? Хто це промовив?
Де я?.. Що він сказав?.. Поліціане!
Ти не пішов... ти тут, Поліціане!
Я відчуваю: тут — боїшся глянуть,
Щоб не побачили тебе... Не міг ти,
Промовивши таке, піти. Озвися!
Хай голос твій почую... хоч слівце,
Що ти ще тут... одну маленьку фразу...
Скажи мені, як дуже зневажаєш
Мою жіночу слабість. Ти ще тут...
Озвись. Адже я знала: ти не підеш!
Я знала, ти не зможеш, не посмієш
Отак піти, глузуєш ти із мене!
Ось де ти! Ні! Пішов!.. Таки пішов!
Пішов! Пішов! Де я?.. Гаразд! Прекрасно!
Будь гострим, лезо, а удар несхибним,
Гаразд, усе чудово... Леле! Леле! [367]
ЯВА ВОСЬМА
Вулиця поблизу палацу. Лунають дзвони, і звіддалік чути крики. Кілька перехожих швидко перетинають сцену в різних напрямках. Квапливо входить Б Е Н І Т О, за ним так само стрімко Р У П Е Р Т.
РУПЕРТ
Агов, Беніто! Ти казав — сьогодні?
То як? Увечері весілля?
БЕНІТО
Ніби так. (Виходять).
Входить химерно вбрана ДЖАСІНТА, в руках у неї пласка коробка. Йде спочатку квапливо, далі сповільнює ходу й нарешті зупиняється посеред сцени, замислено роздивляючись прикраси на руці, з якої зняла рукавичку. Потім ставить коробку і дивиться на годинник, що висить у неї збоку.
ДЖАСІНТА
Ще маю час, авжеж! Ще маю час.
Навіщо квапитися? В мене є
Доволі часу, дай лишень погляну!
Вінчатимуться ввечері, а зараз
Заледве полудень. Ось полічу
Хвилини всі і всі оті години
До вечора — дві, три, чотири, п'ять!
Аж п'ять годин! Я впораюся легко
За дві години із усім, що треба!
На це й годинник! Ну й ловкенькі рукавички!
Щоб я себе забігала до смерті?!
Нізащо! Квапляться дурні.
Сідає на лаву й безтурботно підбиває коробку ногами. БЕНІТО з клунком швидко перетинає сцену.
Беніто!
Беніто! Гей, поглянь! Чи ти не чуєш?
Зухвалий шалапуте, і не гляне!
Злидота, ще й не зволить привітатись,
Ні глянути, як я сиджу на лаві,
Мов синьйорина! Я ж бо синьйорина!
Таки насправді! Але я гадаю,
Що і між панями різниця є
(Бо є такі — дурні, невчені, грубі!),
Між Лалагою отака різниця,
Старою панею, і між новою —
Міледі Алессандрою. Гадаю, [368]
Мій вибір вельми вдалий. Ну, ще б пак!
А ще, скажіть, хіба ото можливо
Всі балачки ті чути повсякчас
І в неї залишитися? На леді
Не схожа зовсім! Та вже швидше скажеш,
Що то селючка, і таке вже скромне!
Ненавиджу тих скромниць! А говорить
З тобою так, немовби робить ласку.
Та ще й не має клепки в голові.
Ну а тепер признайтеся, Джасінто,
Ви не вважаєте, що ваша господиня
Розумно й вельми мудро повелася,
Віддавши вам усі свої оздоби?
Р У П Е Р Т, не помічаючи Джасінти, швидко проходить сценою.
Дурний як пень, інакше б зупинився,
Якби не дурень був, то б зупинився
І, капелюха знявши, привітався
Й сказав би: "Надзвичайно радий
Вас бачити, добродійко Джасінто".
Є пришелепуваті від природи,
А дехто має дурість як талан.
От хоч би Уго-телепень, приміром.
Гадає, я піду за нього — дзуськи!
Так рідко він до голови вдається,
Що міг би й народитись безголовим!
Це що? Моєї пані папірець
Зі списком, що купити слід: шістнадцять
Брокату ліктів, десять ще тафти
І стільки ж генуезького атласу...
Чотири, п'ять, шість, вісім, дев'ять, десять.
(Рахуючи, вона щоразу відриває від папірця смужку по смужці й заклопотано розкладає долі).
Тепер вже не забуду — десять ліктів.
Атласу десять ліктів... і собі
Незле атласну справить одежину.
Тоді скидатимусь на пані... Ох,
Немов жива стоїть перед очима!
Оцій служити варто,— погляд, рухи
І гідність — так. Ось в кого гідність є.
(Встає й манірно дріботить по сцені).
А чули б її голос. Боже! Голос!
Гучний! Як личить господині, владний! [369]
"Джасінто, це!" "Джасінто, те!" "Оглухла?"
"Поклич до мене графа Кастільйоне!"
Я: "Слухаюся, пані",— й реверанс
Отак покірно й вельми елегантно,-
Одна із тисячі робить це вмію.
Коли сама я стану господиня,
Як вийду за аптекаря, тоді
Вже інше діло — зовсім інше діло!
Ой пнутимусь, щоб панею здаватись!
Я лускатиму з гідності. Скажу:
"Негідний Уго!" Мій слуга він буде.
Під час цієї частини монологу непомітно вгодить УГО і, отетерівши з подиву, наступає на коробку й зупиняється.
"Негідний Уго! Чуєш ти, паскудо!
Непотріб, лежебоко, підлий ледар!
Чом гав тут ловиш? Геть, тобі сказала,
Дурний, брудний, несосвітенний йолоп!
Цієї ж миті щезни! Геть, гадюко!
Геть, осле! Забирайся, волоцюго!"
Й тоді, як він не щезне тої ж миті,
Я повернуся й так йому... (Обернувшись, бачить Уго).
Це хто?
Це ж він таки, добром клянуся, він!
Я розмахнуся й так йому вліплю (б'є його),
Не все одно — тепер, а чи тоді.
Отак його я пошаную, так...
Навіщо, бовдуре, ти роздушив
Коробку? Я задам йому отак,
Отак, отак...
Уго вибігає, за ним Джасінта, шпурляючи навздогін картонкою.