Валєнтова, серед сердечного плачу, розказала йому те саме, що він почув уже від старого Пшилуць-кого.
Старий Пшилуцький виправдувався, чи краще обвинувачував себе перед Стахом у своїй провині — що ліпше не забезпечив Оленки, та Стах неначе не чув його слів. Він же знав добре, що обидва Пшилуцькі були йому щирі. Але що його тепер робити? Всі були безрадні. За той час хто знає, що з дівчиною могло вже статися? Може, її вже замучили насмерть... Найкраще було б шляхетським заїздом її відбити. Та хто піде за ним, молодим безземельним гусарином? А щоб найняти людей, на те треба грошей, а він їх не має й батько не дасть. Пропало! Та коли б він міг бодай побачити її, бідну, та влити в її розбите серце хоч крапельку якої надії...
Кричевський звірився зі своїми турботами Максимові.
— Це для вас, паничу, може дуже погано покін-читися, коли б ви схотіли наблизитися до того клятого кодла. Я знаю, Крушвіцький на вас чатує — вам небезпечно попасти йому в руки. Хіба того не чували, що цей скупиндряга визначив тисячу червоних за вас живого? Знайдеться такий, що схоче заробити. Такий скупиндряга даремне не обіцював би таких великих грошей. Йому вас дуже треба. Коли б ви, панничу, послухали моєї ради, то я б порадив: дайте всьому спо-кіц — головою муру не переб'єте.
— Я мушу з панночкою бачитися, хоч би довелося й головою заплатити.
— Що ж, тоді треба їхати до Вибранівки. Але я вас самого не лишу.
Стах попрощався з Пшилуцькими й зараз вибрався з Максимом до Вибранівки. Пшилуцький не мав сили його спинити, хоч знав, що все це сумно скінчиться.
Приїхали до Вибранівки вночі того самого дня. Максим пішов шукати Павла Голого. Довгенько його не міг найти. Десь аж до півночі зійшлися. Павло, побачивши Максима, руки заломив:
— Максиме-брате, тікайте з села чимдуж! Пан наш про все вже знає — вже дав наказ чимшвидше піймати панича й привести його до двора. Це може статися кожної хвилини. Я вам тепер нічогісінько не поможу, бо мені смерть грозить. І таки, правду кажучи, я тепер нічого не вдію. Це неможливе, щоб твій панич міг побачити панночку. Її дуже пильнують. Тікайте, поки ще час!
Повернувся й зник.
— Паничу, пробі святий, тікаймо! Крушвіцький знає вже про нас. Уже погоня за нами йде,— казав Максим Кричевському.
Вони розмовляли в одній пустій хатині за селом, де примістили й свої коні. Кричевський аж тепер уявив собі небезпеку, в яку нерозважно самохіть попався. Вийшли негайно до сіней і почали поправляти сідла на конях.
Та було вже пізно. Як тільки вивели коней й хотіли сідати, їх обскочили гайдуки Крушвіцького, умить схопили Стаха й зв'язали. Про оборону не було що й думати. Хотіли кинутися й до Максима, та він чимдуж на коня скочив і пропав у нічній пітьмі.
Кричевського привезли зв'язаного до двора, вкинули до льоху й замкнули. Тут не було нічого, крім купи соломи. За якийсь час прийшов якийсь гайдук, розв'язав йому руки й ноги і приніс дзбанок води й шматок хліба. Не сказав ні слова і знову замкнув двері.
Кричевський аж кипів від лютощів: його, гербового шляхтича, товариша панцирного знаку, зловили, як злодія, й як злодія, замкнули в поганому льоху. І хто? Такий приблуда, фарбований шляхтич, дороб-чук! Це ж нечувана річ у цілій Річі Посполитій! Щастя, що не спіймали Максима. Він певно йому поможе... Але за той час його можуть тут і вбити. Коли б не так далеко до Кракова, то гетьман певно не залишив би його в лихій пригоді. Але заки Максим туди добереться, то його може й не бути в живих.
Йому страшно стало. І жаль молодого життя, й такої поганої смерті. Вмерти в бою — не страх, це ж славна, лицарська смерть. Але тут, у темному льоху, на гнилій соломі, з рук такого розбишаки! І уста його конвульсійно скривились.
Подібні думки снував і Максим. І йому спершу прийшло було на гадку погнатися до Кракова до гетьмана. Але це була довга дорога. Тим-то він сховався в найближчому лісі, а ввечір вишукав Павла Голого.
Павло знав, чого Максим прийшов.
— Знаєш, брате, досі мені все таланило, як я тобі й твому паничеві служив. Тепер я прочуваю, що мені не піде...
— То ти відмовляєшся помогти нам тепер?
— Я не відмовляюся, а тільки виходить так, що мені доведеться враз із вами втікати.
— Як так, то ти не бійся. Мій пан винагородить тебе за цю прислугу настократ. Ти можеш перейти до нашого Кричева. Тобі дадуть землю, й жодних повинностей ти не робитимеш.
— Гаразд! Тепер дай мені пару золотих — мені їх буде зараз треба. Опівночі ти стій за муром парку. Коли почуєш голос сови, придивляйся до муру. Побачиш драбину. Перелазь до парку. Добре було б взяти за халяву доброго ножа. Може тобі стати в пригоді...
* * *
Нетерпляче Максим дожидав умовленого знаку, сидячи за ровом поміж кущами. Було темно. В селі чути було тут та там вечірній гамір. Блеяли вівці, гавкали собаки. Все це нагадувало Максимові його давні роки. Згадав і свою Катрус*) — десь вона дожидає його в старої неньки та за ним нудьгує. Коли ж уже раз покінчиться те його тиняння по світі? Коли зможе він вернутися додому? Та тепер і думати про це не можна. Це був би тяжкий гріх, коли б тепер він покинув свого панича. Але ж як ця біда скінчиться, він випроситься в нього додому, повінчається з Катрусею. Панич обіцявся виєднати для нього в старого пана звільнення від панщини — певно слова дотримає.
Так думав вірний Максим, снував золоту нитку свого майбутнього невибагливого мужицького щастя.
Трикратний голос сови перервав його думки. Максим підвівся з землі, оглянувся на всі боки, випростував задубілі від довгого непорушного сидження ноги й подався здовж муру, шукаючи драбини. За той час уже на небі показалися зорі, й по них Максим пізнав, що вже північ минула. Драбина була вже спущена з другого боку муру. Не гаючись, виліз нею вгору й тут побачив другу, таку саму. Як переліз на другий бік, побачив Павла Голого, що чекав його. Павло попровадив Максима крутими парковими стежками, аж перед ними забовваніли серед густої зелені білі стіни палацу. Вийшли східцями і станули перед залізними дверима. Павло відомкнув їх довгим ключем. Опинилися в темних сінях. Павло йшов певно, ведучи за руку Максима довгим коритарем. Враз зупинилися. Павло засвітив малу свічечку. Стояли перед великими залізними дверима. Під стіною лежав розтягнений на землі гайдук і хріп на все горло.