З чужих одна тільки Мотря читала тайне письмо його душі.
Де вона тепер?
Гетьман став і долонею прикрив очі, щоб побачити її.
Явилася, ніби жива, і розмовляли з собою, як колись у Ковалівці і в Бахмачі.
Чув, як горіла бажанням волі і слави, охотою пірвати пута, котрими зв'язана була Україна.
З кождого її слова била міць, як міць землі весною; в кождім погляді горів огонь, подібний до сонячного сяйва, котре озолочує дозріваючі лани української пшениці.
Усміх її пригадував поранковий чар батуринських садів, коли то вишні білим цвітом обіллються, коли троянди зацвітуть і бджоли над липами стануть гудіти, питаючися їх, чому ще й вони не розцвілися.
І тієї одної душі, рівно самотньої на всій Україні, як його, Господь відмовив йому. Може, за кару, що протягом життя, як бджола від цвіту до цвіту з жінки до жінки пролітав.
Шукав своєї.
Аж на старості літ знайшов, — на те, щоби так скоро згубити.
І ніколи ще так діймаво не відчував гетьман тієї згуби, як нині. Здавалося, коли б тут була Мотря, все складалося б інакше. Тепліше було би серед тієї стужі, сміливіше очі гляділи би в будучність, не прилітали би серед нічної тиші гадки про смерть і про забуту, може, й опльовану могилу...
Цур їм! Чесне діло сорому не боїться, а боротися за волю свого народу — це діло найчесніше в світі. Не що друге робив покійний гетьман Хмельницький.
Мазепа нав'язує Богданові нитки, продовжує традиції 1654 року.
Москва не може стерпіти вольного народу. Вона й у себе не дає людям волі. Цілу Європу, рада би прибрати до свого кріпкого кулака.
Династичні традиції, безпідставна гадка, немов то московські князі є одинокими спадкоємцями своїх київських попередників, пертимуть москалів до щораз то нових воєн, поки вони до своєї імперії не влучать не тільки Києва, але й Волині, Холмщини, Галичини і Закарпаття. А влучать їх на те, щоб позбавити ті землі не тільки самостійності, не тільки їх громадського устрою, але й характеру національного. Москва не стерпить вольного сусіда, цар Петро навіть Дніпрові пороги розбити бажає, щоб кораблі зі своїми бандерами султанові під його закоцюрблений ніс пустити.
Що ж робити тоді, щоб не допустити до такого трагічного кінця? Союзи з Польщею, з Кримом, з Семигородом і з Туреччиною завели, оставалося те, чого не вспів зробити Хмельницький, — союз зі Швецією, на основі, що Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорозьким і з народом малоросійським має бути вічними часами свобідною від усякого чужого володіння.
Це, ніщо друге, зробив він, Мазепа.
Чого ж тоді хочуть від нього? Чого з-під лоба дивляться на свого вожда? Не пішов же він всупереч їх бажанням. І старшини не давали йому спокою, щоб поривав з царем, і народ нарікав слізними словами на московські утиски. Не було такої днини, щоб кілька жалоб до його канцелярії не вплинуло. А тепер, коли він рішився на важке й небезпечне діло, не ради якоїсь особистої користі, а для добра народу, вони бісом на його глядять.
Козаків можна ще виправдати. Журяться долею своїх родин, що осталися за Десною, знають, що їх самих ждуть великі бої і ще більші труди серед лютої зими; а свідомості, котра би їм казала бути готовими на найбільшу жертву, не мають, — але старшини! Чоти поспускали носи й похнюпилися, як осіння ніч?
Невже ж вони не намовляли його до того, що зробив, не клялись, не цілували хреста, і то не один раз?! Невже ж не доповідали стиха, що коли Мазепа не порве з царем, так вони це зроблять без Мазепи?
А нині, — коли б цар до них лівим оком моргнув, побігли би до нього, як до псярника собаки!
Довго ходив своїм звичаєм кругом стола, аж, утомлений, сів на крісло, якраз під образом Христа на Оливній горі.
І здавалося йому, що Христос молиться не за себе, а за нього, за гетьмана, щоб чаша горечі віднята була від уст його.
Гетьман глянув і задрижав душею. Пригадався великий тиждень і страсті Спасителя, і Пілат, що вмиває руки, і Петро, що відрікається учителя благого, і товпа, що реве: "Распни, распни його!Сімнадцять сот літ з тої пори минуло, а товпа осталася товпою — де б вона не була і кого та за що не розпинали б на хрест.
"Распни, распни його!"
Аналогії аж надто різко кидалися в очі.
Гетьманові наскучили вони. Хотілося про щось друге думати.
Шукав інших образів на стінах, але очі вертали назад на Оливну гору.
Пригадувалася розмова Божого Сина з Богом Отцем, ввижався хресний хід. причувалися удари молотків, що вбивали цвяхи в руки й ноги Спасителя. і торох тих кісток, що їх воїни о ризи його метали...
Господи! Невже ж з приказу твойого новітний кесар новий хрест і нову Голгофу для України готує? Невже ж і її велиш Ти розпняти на хрестному древі, на те, щоб Меншиков і другі, чужі й свої посіпаки жребія о її ризи княжі метали, щоб добро, котре він призбирав для більшої достойності і для більшого блеску української держави, розграбили, як круки, що падло жвякають?
Господи, невже ж це воля Твоя святая?..
Гетьман закрив очі руками.
Образ мовчав. Христос благальними зіницями глядів у небо; темне й мовчаливе, без місяця і зір.
"Га. що ж! Хай станеться воля святая! Якщо невідклична вона. дай, щоб і наша жертва не безплодною стала, щоб і вона у майбутньому спасення народові принесла, щоб і наш хрест, подібно, як той, на котрім повис колись Спаситель, зі знамені сорому символом святості зробився, щоб згірдливе ім'я, котрим нас вороги нині назовуть, нащадки наші названням чесним для себе обібрали і під іменем тим дальшу боротьбу за визволення своє вели.
А якщо я, недостойний раб твій, милості своєї сподобився, дай, щоб я чашу сію за народ сповнив, щоб я терпінням своїм гріхи його спокутував. Сподоби раба свойого честі тієї — амінь!"
Хтось застукав до дверей.
— Увійди!
Орлик переступив поріг.
— Що доброго скажеш, Пилипе?
— Нічого доброго не чув і не бачив, милосте ваша.
— Крячеш?
— Правди скривати не хочу.
Гетьман уважно глянув йому в очі. Генеральний писар погляду не видержав і спустив очі додолу.
— По тобі я чогось іншого сподівався. В словах гетьмана почувся докір.
— Хочеш, щоб тебе відпустити? Слово одно скажи, і — вільному воля. Москалі тільки тих карають, що йдуть до Мазепи, а милують і нагороджують, котрі від нього втікають. Приставай, поки час, до тих других.