Хірурги відпиловували відморожені руки й ноги.
Гетьман встав. Глянув на Орлика. Орлик зрозумів, що він щось важного рішає.
— Пилипе! — почав.
— Слухаю вашої милості.
— Важкі часи переживаємо, синку! Вважаймо, щоб не осоромили себе.
Орлик хотів щось відповісти, але гетьман перебив йому.
— Пошукай мені миргородського полковника і попроси, щоб негайно зайшов. Сам-оден, заки старшини на нараду зберуться. Іди!
XIII
— Гу! Яка студінь! — нарікав Апостол, входячи до гетьманської квартири. — Чоботи до землі примерзають.
— Зима, полковнику, поспіху нас учить, а то ми надто вже поспішаємо поволеньки. Миргородці зокрема.
— Пощо спішить! Поспіємо до смерті.
— А діло не вовк, до лісу не втече, — правда? Знаю я, знаю отсю філософію. От бачиш, брате Даниле, коли б ти отеє до мене не йшов, а біг, то; може б, тобі і вуса так не понамерзали.
І дійсно, химерно закарлючені вуса миргородського полковника мали прямо несамовитий вигляд. По обох боках лиць звисали йому якісь два ледяні валки; а на їх кінцях теліпалися якісь блискучі барильця, ніби брильянтами висаджувані гузики при святочній киреї.
Одно око засклепив мороз дочиста, і Апостол даром повікою кліпав і підморгував бровою. Лід не пускав, і в кімнаті таки добре зимно було.
— Як бачу, то зима навіть перед гетьманом респекту не має.
— А невже ж гетьман не такий чоловік, як другі?
— Такий, та інший.
— Колись було. Нині біда усіх нас порівняла.
Апостол замість відповіді відривав лід від своїх закарлючених вусів.
— Я тебе, пане миргородський полковнику, — почав, зміняючи голос гетьман, — попросив отеє на довірочну розмову.
Апостол поклонився злегка.
— Спасибі за честь. Я повсякчас до послуг вашій милості готовий.
— Не сумніваюся. Прости, що турбував у таку ранню годину, але діло важне.
— Тим більша честь для мене, ясновельможний пане. Гетьман позасував двері і присунувся ближче до гостя.
— Заки пічну, прохаю о тайну. Що скажу, будемо знати тільки ми два і Господь Бог у небі.
Апостол підняв шаблю і поцілував перехрестя.
— На тую шаблю ще мій прадід клявся. Впевняю вашу милість, що зайвого слова і волом з мене не добудуть.
— Так воно і повинно бути, не знають люди, що іноді значить одно зраджене слово!
— Такого гріха я на своїй совісті, мабуть, не маю, — відповів обидженим голосом Апостол. Гетьман заспокоїв його.
— Я не про тебе, а загально, бо коли б я тобі не вірив так, і не кликав би до себе. Діло, як кажу, важне, навіть дуже.
Апостол поправився на кріслі.
Цікавість розбирала його, а гетьман нарочно словами грався.
— Ваша милість можуть приступити ad rem [99]. Най мене Бог важко скарає, якщо покажуся негідним довіренності мойого рейментаря.
Гетьман стиснув його за руку.
— Не дивуйся. Всіляко поміж нами бувало.
— Я перечеркнув старі рахунки, — відповів Апостол.
— А я їх подер, — підхопив гетьман. — І тому балакатиму з тобою не як з колишнім супротивником, а як з союзником вірним.
— Радо послухаю, Іване Степановичу... Кажи!
— Важкі часи переживаємо, брате, — почав гетьман. — Дуже важкі. Я ще такої опресії не тямлю.
— Я також.
— Ніби всі сили видимі й невидимі змовилися на мене Невдача за невдачею руйнує мої найкращі наміри.
— Кінець діло хвалить, — потішав гетьмана Апостол.
— Кінець діло хвалить, — повторив за ним гетьман. — Тільки що того кінця якось не видно, і не знаю, чи діждуся його. Тому-то й турбуюся тим, що може статися, коли мене не стане.
— Що це ти, ясновельможний, на парастасну нуту попав?
— Дух бо бодр, плоть же немощна єсть, брате Даниле. Боюся, щоб дух не остався без тіла... І мабуть, що останеться, — сказав гетьман, наголошуючи кождий склад останнього слова. Задумався. У віщім прочуттю потопав.
Апостол зніяковів. Не міг догадатися, куди то гетьман веде. Чи не підступ який? Може, Ґалаґан знов щось накрутив, бо він до усього спосібний?
— Ти, пане гетьмане, — почав Апостол, — ще не одного з нас переживеш. Твій рід довговічний.
— Але ж бо ніхто з мойого роду не переходив того, що я.
— І ніхто не мав такого розуму, як ваша милість.
— Розум виснажує тіло... Будучим я тривожуся, Даниле, будучим, — коли мене не буде.
Апостол хотів перечити, так гетьман не допустив його до слова:
— Послухай, пане полковнику, послухай і подумай, а зрозумієш, чи даром я тебе покликав... — В тім танці два кінці. Маю на гадці теперішню війну. Можемо побідити ми, а може побідити цар. Всяка побіда — припадок. Побідимо ми, так тоді все в порядку... Маємо своїх людей і мудрих голов позичать не підемо. Але що станеться тоді, як побіда останеться за царем? Він Україні Мазепи не простить, ані Батурина!.. Ми їм усьо маємо прощати, а вони нам нічого. Тепер карають мазепинців, а тоді карати стануть Україну... З порожнього не ллю. Знаю я, знаю тії царські плани... Іван Ілліч їх не помішає. Він людина добра та м'яка. Москалям зубів не покаже. Це вже з тих універсалів слідно, які він під диктат царський пише. А якщо і йому посовгнеться нога або як умре Іван Ілліч, так що тоді?
Питання було таке просте, але разом із тим так несподіване, що Апостол зжахнувся. Дійсно, що буде після смерті нового гетьмана, Івана Ілліча Скоропадського? І як це він, Апостол, не завдав собі досі такого простого питання? Що буде, як не стане і Мазепи, і Скоропадського?
— З наших старшин, — говорив дальше гетьман, — що залишилися біля царя, бачу тільки одного, котрий у таку прикру годину міг би двигнути булаву.
— Полуботок, — підхопив Апостол.
— Він оден, — притакнув гетьман. — Так що! Павло Леонтійович людина, щоправда, чесна і вояка хоробрий, але голова неполітична. Купаний він у гарячій воді. З нього був би добрий гетьман, але колись, як Україна на кріпкі ноги стане, а не тепер, як вона валиться. Апостола якби у то ножем шпигнув:
— Так ти, Іване Сгепановичу, значиться, у побіду не віриш?
Гетьман поклав йому руку на коліно.
— Великий коровай розчинили ми. брате! — сказав і задумався. — Великий! — повторив ще раз. — Тільки легкодух живе з днини на днину. Добрий хазяїн у зим: про літо гадає. І тому, брате Даниле, ти мусиш бути там!
— Де? — аж зойкнув Апостол.
— У Миргороді, в своїм полку, а не біля нас, — спокійно докінчив гетьман.