Вже було видно, що наближається військовий. До військових старшині Гречаному не було ніякого діла, розшук на якогось майора авіації, щоправда, прийшов до їхнього райвідділу, та коли вже це було, льотчика, мабуть, упіймали, тепер треба ловити свою бражку.
Військовий наблизився, вже було видно, що льотчик. Ну, що в нього на погонах, це побачимо зблизька, а тим часом…
— Повжик! — скомандував старшина.
— На послух, пане старшина!
— Піди перевір його документи!
— Так це ж воєнний…
— Кому сказано!
Повжик, забувши крикнути "На послух!", вивалився з "газика" і неохоче побокував назустріч льотчикові.
Так вони й ішли. Майор Чуйко, якому хотілося якомога раніше добутися до райвійськкомату і зголоситися приймати присягу, ішов спокійно, не змінюючи ритму, не збавляючи темпу. Повжик сунув повільно, відверто потерпаючи від самої думки, що доведеться заїдатися з цим красивим майором (він уже побачив Чуйкові погони).
— Прошу документи, — несміливо сказав Повжик, простягаючи назустріч Чуйкові розкриту долоню.
— Котись ти з своїми документами! — добродушно порадив йому Чуйко, обминаючи Повжика і прямуючи вбік од "газика".
Старшина Гречаний пильно стежив за всім, що відбувалося на засніженому путівці. Коли майор поминув Повжика, старшина й собі вивалився з "газика", скомандував: "Постовий Повжик, до мене!" і, тримаючи руку на кобурі пістолета, пішов напереріз порушникові, бо той, хто не виконує розпоряджень міліції, є порушник і до нього можуть бути застосовані…
— Стій! — скомандував старшина Чуйкові. — Документи!
— І тобі документів захотілося? — весело здивувався Чуйко. — Ну, то котись і ти!
— Ах, так ти, значить, "котись"? Ти мене покотити хотів? Постовий Повжик, ви все чули? До мене!
Сам він загородив дорогу Чуйкові, на цілу голову вищий за майора, хліборобська сила в плечах, руках і ногах на добрячу голландську ферму, але ж не для ферм вирощував і виплекував свою силу старшина Гречаний, а для порядку і спокою в рідній державі, і коли десь, може, щось і "пройдьоть", то там, де старшина Гречаний, "не пройдьоть" ніщо, він облишив кобуру і, мов боксер-важковаговик, послав величезний свій кулацюру чи то в груди, а чи й просто в обличчя зухвалому майорові.
Постовий Повжик усе це бачив, знав, що рукоприкладство суворо заборонене, здогадувався, що можуть бути небажані наслідки, але що він міг вдіяти?
Коли б хоч удвох з Миколаєнком, але водій спав і нічого не бачив.
Він не побачив і того, що сталося далі, і згодом дуже шкодував.
А сталося щось несусвітне. Старшина Гречаний ніби хотів ударити майора-льотчика і ніби й ударив його, але вийшло чомусь так, що не льотчик відлетів назад, а старшина, і не відлетів, а тяжко відсунувся метрів на двадцять, проорюючи в глибокому снігу своїми чоботярами сліди, наче від тракторних саней.
— Товаришу старшина! — мало не плачучи, закричав Повжик. — У вас же весь кулак синій!
Старшина покрутив у себе перед носом величезним кулацюрою.
Справді синє, як болгарський баклажан.
— Так ти що ж? — закричав до льотчика старшина. — Битися? Нападати на службову особу при ісполнєнії? Постовий Повжик, ви бачили, що він мене вдарив?
— Товаришу старшина, це ж ви його… Хотіли вдарити… А він…
Чуйко сміливо підійшов упритул до старшини, тихо звелів:
— Одставити всю цю петрушку! Дай команду водієві, щоб одвіз мене куди скажу.
— Дайте команду, пане старшина, дайте команду! — заскімлив Повжик, неспроможний витримати гострого, якогось ніби нелюдського погляду майорових очей.
Старшина Гречаний ще й досі дивився на свій синій кулак, і до Миколаєнка гукнув ніби й не він, а хтось зовсім сторонній:
— Миколаєнко, відвези цього… товариша майора! Та швидко мені! Одна нога там, друга тут!
Миколаєнко стрепенувся від сну, гаркнув двигуном.
— На станцію, — сказав Чуйко, вмощуючись на заднім сидінні. — Військкомат знаєш де?
— А він біля міліції. Там у нас все. Райком партії, ми, воєнні, безпека.
— Який райком? Їх же давно немає!
— Та я забув. Тепер воно зветься управлінням сільського господарства. А секретар райкому — голова управління…
Коли виїхали на райцентрівську площу, Чуйко побачив десятків зо два новісіньких "Волг". Усі машини були білого кольору.
— Що це за машини? — спитав він водія.
— Нарада голів колгоспів. Двадцять два колгоспи, і "Волги" двадцять дві. Можете не щитати.
— І всі білі?
— Бєлая ноч. Це наш район. А в сусідньому — слонова кістка. А то ще є сині, як каструлі. Це в нас такий шик!
— А що це з шоферами? — здивувався Чуйко. — Вони у вас тут завжди такі? З самого ранку вже п'яні?
Миколаєнко глянув і мало не випустив керма з рук. Одна з "Волг" із самої середини ні з того ні з сього здала назад і буцнула сусідню машину, та вдарила свою сусідку по праву руку, а на зачинщицю посунула "Волга" з лівого боку. За хвилину на площі утворився такий тарарам, що Миколаєнко кинувся своєю машиню в бічну вулицю, став просити майора:
— Товаришу майор, може, пізніше до військкомату? Ви ж бачили, що там твориться? Давайте я підвезу вас до чайної або й прямо до вокзалу. Га, товаришу майор!
— Вмовив, — засміявся Чуйко. — Коти на вокзал!
26
З лабіринту в пробоїни, в проломи, по коліна в жовто-червоній рідоті, безкінечно довгим тунелем, далі, далі, на волю, на світло…
Надворі була ніч.
— Аж страшно! — зітхнула Оксана. — Таке враження, ніби й досі ота новорічна ніч, з якої все почалося.
— Ми цілий тиждень протовклися лише отут, пробиваючись до нори, в якій заховалася доктор Аля, — сказав Винокур. — А до того, мені здається, минула ціла вічність…
— Майор Чуйко… Ви його не?..
— Ми про нього й забули. Все було кинуто на твоє визволення!
— Це він! — Оксана не змогла стримати своєї радості. — Він таки дістав доктора Алю! Він живий і дістав її! Послав до того безокого диявола!
— Хто з них більший диявол, ще треба буде подумати, — сказав Винокур, стежачи, як хлопці з особливого підрозділу витрушують Оксану з гумових чоботяр і метробудівської негнучої роби.
— Ці люди мене абсолютно не цікавлять! — заявила Оксана. — їх уже нема, і нікому більше не загрожує страшне зло, яке від них ішло. Головне тепер — врятувати майора Чуйка!
— Врятувати?