Коли цей великий нещасливець трохи заспокоївся, він сказав мені тоном зворушливої, майже братської приязні:
"Якщо у мене виникне ідея потрібного досліду, я перед смертю заповім її вам".
— Ох Пепіто,— сказав Валтасар, стискаючи руку дружини,— сльози розпачу текли по його запалих щоках у той час, як він обпалював мою душу вогнем думок, які вже боязко намацував Лавуазьє, не зважуючись, проте, віддатися їм цілком.
— Оце так? — вигукнула пані Клаас, яка не могла далі стримуватись і різко урвала свого чоловіка.— Якийсь чужинець, перебувши під нашим дахом лише одну ніч, зумів забрати в нас твою любов, однією фразою, одним словом зруйнував щастя цілої родини? О мій любий Валтасаре! Та чи він хоч перехрестився? Чи ти роздивився його як слід? Лише в Лукавого можуть бути такі жовті очі, звідки бризкає Прометеїв вогонь. Авжеж, тільки нечистий міг відірвати тебе від мене. Від того дня ти перестав бути батьком, чоловіком, головою родини...
— Он як! — вигукнув Валтасар, підхопившись на ноги і втупивши у дружину пильний погляд.— То ти звинувачуєш чоловіка за те, що він піднявся над людьми, аби кинути до твоїх ніг божественну багряницю слави — цю невеличку жертву порівняно до скарбів твого серця! То ти зовсім не уявляєш, чого я за ці три роки досяг? Я просувався вперед гігантськими кроками, Пепіто,— сказав він, запалюючись натхненням.
Дружина побачила, що його обличчя палахкотить вогнем генія куди яскравіше, ніж будь-коли палахкотіло вогнем кохання, і вона заплакала, слухаючи його.
— Я сполучив хлор і азот, я розклав деякі тіла, що їх раніше вважали простими, я відкрив нові метали. До речі, — провадив він, побачивши, що дружина плаче,— я розклав сльози на складові елементи. Сльози містять у собі трохи вапнистої фосфорнокислої солі, хлористий натр, слиз і воду.
Він говорив і говорив, навіть не помітивши, яка жахлива конвульсія спотворила обличчя Хосефіни, він осідлав свого крилатого коня — Науку, і вона несла його все далі й далі від світу матеріального.
— Цей аналіз, моя люба,— один з найпереконливіших доказів тієї істини, що в основі будь-якої природної системи лежить Абсолют. Передумова всякого життя — згорання. Чим яскравіше палахкотить вогнище, тим довше життя триває. Скажімо, мінерал руйнується повільно до нескінченності, або згорання в ньому приховане й невідчутне — можна сказати, потенційне. Скажімо, рослини, безперервно оновлюючись, завдяки певним сполукам, які дає вологість, живуть майже необмежений час, і навіть існують рослини — сучасники останнього катаклізму. Та щоразу, коли природа з невідомою нам метою вдосконалює живий організм, наділяючи його відчуттям, інстинктом, а то й розумом, тобто трьома найвищими ознаками органічного світу, в таких випадках кожен із цих досконалих організмів згорає тим активніше, чим складніша його будова. Людина являє собою найвищу точку, якої досяг розвиток розуму, а її складна система органів своєю діяльністю породжує майже творчу силу — думку! — і тому серед усіх живих створінь у ній згорання відбувається найінтенсивніше, призводячи до разючих наслідків і недарма в людському тілі за допомогою хімічного аналізу можна виявити фосфорнокислу, сірчанокислу і вуглекислу солі. Ці субстанції вельми скидаються на сліди, залишені електричними струмами, що лежать у основі будь-якого процесу запліднення. А хіба в людському організмі комбінації електричних струмів не розмаїтіші, ніж у будь-якому іншому? Можливо, здатність засвоювати абсолютне начало у великих кількостях розвинена в людини дужче, ніж у всякої іншої тварі, й вона поглинає його, щоб за допомогою найдосконалішого у живому світі організму виробляти свою силу, свої думки! Мабуть, так воно і є. Людина — це така собі колба. Отже, згідно з моїми уявленнями, мозок ідіота містить у собі найменше фосфору та інших продуктів електромагнетизму, мозок божевільного містить його забагато, у людини звичайної його мало, в мозку генія — якраз стільки, скільки потрібно. Якщо людина тільки й знає, що закохується, переносить вантажі, танцює або прагне добре попоїсти, значить у неї змістилася сила, спричинена діяльністю електричного апарату. Таким чином, наші почуття...
— Годі, Валтасаре! Ти жахаєш мене, ти говориш блюзнірства! Як ти можеш! Виходить, моя любов...
— ...це ефірна речовина, яка виділяється з організму,— сказав Клаас,— і саме вона, безперечно, є сутністю Абсолюту. Подумай лишень, що відкрию це я — я перший, я перший, я перший!..
Коли він вимовляв на три різні тони ці два слова, його обличчя поступово набирало виразу людини, натхненої вищою мудрістю.
— Тоді я створю метали, створю діаманти, я творитиму, як сама природа! — вигукнув він.
— А чи станеш ти від цього щасливіший? — в розпачі вигукнула вона.— Проклята наука! Проклятий демон! Ти забуваєш, Клаасе, що впадаєш у гріх гордині, в якому завинив Сатана. Ти повстаєш проти Бога.
— Ет, Бог.
— О, він заперечує Бога! — вигукнула Хосефіна, заламуючи руки.— Не забувай, Клаасе, що Бог володіє могутністю, якою ти не володітимеш ніколи!
Почувши цей аргумент, який зводив до нуля таку любу для нього науку, Валтасар поглянув на дружину і здригнувся.
— Що ти маєш на увазі? — запитав він.
— А те, що тільки Богові підвладний рух — єдина сила в усесвіті. Саме це я зрозуміла з книжок, які ти змусив мене прочитати. Ти, звичайно, можеш проаналізувати квіти, плоди чи вино з Малаги. І ти, звичайно, виявиш їхні складові елементи, котрі, як у випадку з твоєю хрінницею, виникають у, здавалося б, чужому для них середовищі. Припустімо, ти навіть знайдеш їх у природі. Але зібравши їх докупи, чи одержиш ти такі самі квіти, плоди і вино? Чи зможеш ти розпоряджатися незбагненною дією сонця та повітря Іспанії? Розкласти — не означає створити.
— Якщо я відкрию сполучну силу, я зможу творити.
— Ніщо його не зупинить! — вигукнула Хосефіна з розпачем у голосі.— О, моє кохання загинуло, я втратила його...
Вона заплакала, і її очі, натхнені смутком та святим почуттям, яке променилося з них, сяяли крізь сльози і здавалися прекраснішими, ніж будь-коли.
— Так, так, ти помер для всього,— провадила вона, похлинаючись риданнями.— Я бачу, наука убила в тобі всі почуття, і ти піднісся з нею надто високо, щоб коли-небудь спуститися вниз і знову стати супутником бідолашної жінки. Яке щастя можу я тепер тобі дати? О, я хотіла б вірити — сумна розрада! — що Бог створив тебе, аби ти возвеличив його творіння і проспівав йому хвалу, що він уклав у твої груди неподоланну силу, яка панує над тобою. Але ні, Бог добрий і він залишив би в твоєму серці бодай трохи любові до жінки, яка тебе обожнює, бодай трохи уваги до дітей, котрі потребують твоєї опіки. Атож, тільки диявол може бути твоїм поводатарем, коли ти сам-один блукаєш у бездонних проваллях посеред мороку, куди не проникає небесне сяйво віри і куди тебе закинула фатальна впевненість у своїх силах! Інакше, друже, хіба ти не помітив би, що за три роки ти пустив на вітер дев'ятсот тисяч франків? О, постався до мене справедливо, я вважаю тебе своїм земним богом і не дорікаю тобі ні в чому. Якби ми були самі, я впала б перед тобою навколішки і віддала б тобі всі наші багатства, сказавши: "Бери їх, кидай у свою піч і розвій із димом!" І я сміялася б, дивлячись, як воно все летить за вітром. Якби ти був бідний, я не посоромилася б піти жебрати, щоб здобути вугілля, необхідне для твого горна. Та що там казати, Клаасе! Навіть якби мені самій треба було кинутися в піч, щоб допомогти тобі знайти твій клятий Абсолют, я стрибнула б туди з великою радістю, адже всю свою славу і щастя ти бачиш у відкритті цієї таємниці. Але подумай про дітей, про наших дітей, Клаасе! Що станеться з ними, якщо ти не розгадаєш своєї пекельної таємниці найближчим часом? Ти знаєш, чому приходив П'єркен? Він приходив сказати, що ти повинен заплатити тридцять тисяч франків боргу, а платити в тебе немає чим. Твоя власність більше тобі не належить. Я не хотіла, щоб П'єркен збентежив тебе своїми розпитуваннями, і сказала, що ти маєш ці тридцять тисяч; але роздобути їх ми з можемо, тільки продавши наше фамільне срібло — іншого виходу я не бачу.