Пошуки абсолюту

В один з останніх днів серпня 1812 року біля вікна, яке виходило в сад, сиділа у глибокому кріслі жінка, котра щойно повернулася з недільної вечерні. Навскісні промені вечірнього сонця падали на будинок, перетинали вітальню, химерними зблисками завмирали на різьблених дерев'яних панно, що прикрашали стіну з боку подвір'я й охоплювали жінку пурпуровим світінням, яке відкидала камкова штора на вікні. Навіть пересічний художник, просто змалювавши жінку цю так, як вона сиділа, либонь, створив би шедевр — таким глибоким смутком, такою скорботою було затьмарене її обличчя. Положення тіла й витягнутих ніг свідчило про пригнічений настрій людини, яка так зосереджено віддалася одній невідчепній думці, що навіть перестала усвідомлювати своє фізичне буття; її думка відкидала промінь у майбутнє — так іноді, сидячи на березі моря, можна бачити, як пробивається крізь хмари сонячний промінь і прокреслює на обрії світляну смугу. Руки в жінки звішувалися з підлокітників крісла, а голова відкинулася на спинку, мовби була занадто важка для неї. Дуже простора сукня з білого перкалю не давала змоги судити про форми тіла, а перса й стан ховалися під складками шарфа, зав'язаного на грудях. Навіть якби світло й не падало на її обличчя, мовби умисне його вирізняючи, то й тоді кожен зосередив би увагу виключно на ньому; і найбезтурботнішу дитину вразила б глибока пригніченість, що проступала в його заціпенілому виразі, холодному, незважаючи на кілька гарячих сльозинок. Немає нічого страшнішого, як спостерігати таку безнадійну скорботу, що лише зрідка перехлюпує через край і знову застигає на обличчі, ніби лава навкруг вулкана. Можна було подумати — це мати, яка, помираючи, залишає своїх дітей у безодні вбогості, без найменшої надії, що якась людська душа прихистить їх і догляне. В обличчі цієї жінки — хоча їй було років сорок, але на той час вона виглядала гарнішою, ніж будь-коли в юності — не було жодної риси, характерної для фламандок. Густі чорні коси облямовували щоки і спадали на плечі. Чоло, опукле і звужене в скронях, було з жовтавим відтінком, але під ним сяяли чорні палахкотючі очі. Її чисто іспанське обличчя, смугляве, майже без рум'янця, подзьобане віспинками, приваблювало погляд бездоганним овалом своєї форми; незважаючи на трохи спотворені риси, його контури зберегли тонкість і величну вишуканість, що іноді проступали аж надто виразно, коли якийсь порух душі повертав їй її первісну чистоту. Найбільшого благородства надавав її мужньому обличчю орлиний ніс і хоч через високу горбинку він здавався неправильним, усе ж у його будові переважала витонченість, яку годі описати; носова перегородка була тоненька, аж прозора, й відсвічувала рожевим. Широкі, густо покриті зморщечками губи виражали гордість, навіяну високим походженням, але разом з тим несли на собі відбиток природженої доброти і привітної вдачі. Можна було заперечувати красу цього обличчя, водночас рішучого й по-жіночому лагідного, але воно приковувало до себе увагу. Низенька на зріст, горбата і кульгава, ця жінка свого часу довго просиділа у дівках ще й тому, що їй уперто відмовляли в розумі; проте не один чоловік, глибоко зворушений виразом палкої пристрасті та невичерпної ніжності, що відбивався на її обличчі, свого часу підпадав під її чари, здавалося б, несумісні із стількома фізичними вадами. Вона багато в чому була схожа на свого діда, герцога де Каса Реаль, іспанського гранда. В цю мить чари, що колись так деспотично впливали на закохані в поезію душі, струменіли від її обличчя ще сильніше, ніж у будь-яку хвилину її минулого життя, але вони були спрямовані, так би мовити, в порожнечу, виражаючи чаклунську волю, всемогутню у відношенні до людей, але безпорадну перед фатальною долею. Раз у раз її погляд відривався від скляної кулі, від рибок, на яких вона дивилася, не бачачи їх, і тоді вона підводила очі вгору, ніби в розпачі волаючи до небес. Її страждання, здавалося, були з тих, про які признаються одному Богові. В глибокій тиші чутно було тільки, як стрекочуть і сюрчать коники та цвіркуни в саду, звідки пашіло жаром, мов із печі, як у суміжній з залою кімнаті, де слуга накривав на стіл, глухо подзенькують столове срібло і тарілки, як стукотять там стільці. Зненацька засмучена дама прислухалась і, здавалося, опанувала себе; вона взяла носовичок, утерла сльози, спробувала всміхнутися і з таким успіхом стерла з обличчя вираз скорботи, закарбований на всіх її рисах, що можна було подумати, ніби ніщо її не хвилює, ніби життя її позбавлене будь-яких тривог. Чи тому, що постійно сидячи вдома через свої недуги, вона звикла помічати деякі явища, непримітні для інших, але надзвичайно важливі для людей, охоплених неспокоєм або хвилюванням, чи тому, що природа винагородила її за фізичні вади, обдарувавши тоншими відчуттями, ніж у істот, зовні начебто куди досконаліших,— хай там як, але вона почула чоловічі кроки в галереї, збудованій над кухнями та службовими приміщеннями; та галерея сполучала передній будинок із заднім. Шарудіння кроків чулося все виразніше. Незабаром уже й людина стороння, не обдарована здатністю долати душею простір і возз'єднуватися із своїм другим "я", що часто буває властиво палким натурам, подібним до цієї жінки, легко почула б чоловічі кроки — уже на сходах, які вели з галереї в залу. Почувши цю ходу, найнеуважніша людина стривожилася б, тому що неможливо було слухати її холоднокровно. Хода кваплива або уривчаста лякає. Коли людина підхоплюється на ноги з криком: "Пожежа!" — її кроки волають не менш красномовно, ніж голос. Якщо це так, то й хода протилежна за змістом має розбуджувати в душі не меншу тривогу. Поважна, некваплива хода цього чоловіка, мабуть, тільки роздратувала б людину, не схильну до роздумів; зате натури спостережливі або неврівноважені спізнали б почуття, близьке до жаху, почувши ті розмірені кроки, здавалося, позбавлені життя, але такі важкі, що дошки рипіли під ними, ніби по них хтось раз у раз бив важкими залізними молотами. У тих кроках ви впізнали б нерішучу й важку ходу старого діда або величний поступ мислителя, який тягне за собою цілі світи. Зійшовши з останньої приступки сходів і нерішуче ступивши обома ногами на плиточну підлогу, він на мить зупинився посеред широкої площадки, куди виходив коридор, який вів від челядні, і звідки можна було потрапити і до зали, і до їдальні — крізь однакові двері, розташовані поруч і майже не помітні на тлі майстерно вирізьблених панно. В цю мить легке тремтіння, схоже на те, яке спричиняє електрична іскра, пробігло по жінці, що сиділа у кріслі; але водночас найніжніша усмішка торкнула її уста, а обличчя, схвильоване очікуванням радості, засяяло, як у італійської мадонни; вона вмить знайшла в собі сили затаїти свій моторошний страх на самому дні душі й обернула голову до різьблених дверей у кутку вітальні, які зворухнулися, а тоді відчинились так поривчасто, що бідолашна жінка здригнулася.