— О десятій рівно я буду там,— сказав маленький чоловічок.— Сем цілком правий. Так йому й перекажіть.
Наступного ранку, точно в призначену годину, добродушний маленький аторней постукав у двері кімнати містера Піквіка, які, з великою поквапливістю, відчинив йому Сем Веллер.
— Містер Перкер, сер,— доповів Сем містерові Піквіку, що сидів біля вікна в замисленій позі.— Дуже радий, що ви випадково завітали до нас, сер. Мені здається, хазяїн хотів перекинутися з вами парою слів.
Обмінявшись з Семом промовистими поглядами, Перкер дав йому наздогад, що не зрадить його і удасть, ніби прийшов сюди з власної ініціативи, а потім прикликав його до себе й сказав щось пошепки.
— Та не може бути, сер! — аж відкинувся назад вражений Сем.
Перкер кивнув головою й усміхнувся.
Містер Семюел Веллер зиркнув на маленького аторнея, потім на містера Піквіка, потім на стелю, потім знову на Перкера, потім зайшовся голосним реготом і, нарешті, схопивши з підлоги свій капелюх, зник з кімнати.
— Що все це значить? — спитав до краю здивований містер Піквік.— Що призвело Сема до такого стану?
— Нічого, нічого,— заспокоїв його Перкер.— Присувайте свого стільця ближче до стола, дорогий сер. Мені треба сказати вам багато чого.
— Що це за папери? — спитав містер Піквік, показуючи на невеличку пачку документів, покладену на стіл Перкером.
— Документи в справі "Бардл проти Піквіка",— відповів аторней, розв'язуючи пачку.
Містер Піквік відхилився на спинку стільця, схрестивши на грудях руки, і суворо глянув (якщо він взагалі міг суворо дивитись) на свого судового приятеля.
— Вам, здається, не до вподоби навіть назва цієї справи? — сказав Перкер.
— Я про неї й чути не хочу.
— Шкода, дуже шкода, бо саме про цю справу ми з вами й говоритимемо.
— Я хотів би, щоб про неї ми з вами ніколи не розмовляли, Перкер.
— Та-та-та, дорогий мій сер,— промовив маленький чоловічок, спромігшись нарешті розв'язати червону тасьму, якою були перев'язані документи,— а розмовляти таки доведеться. Я спеціально за тим і прийшов сюди. Ну, що ж, готові ви вислухати те, що я маю вам сказати? Не кваптесь. Не хочете — можна згодом. Я не поспішаю. При мені сьогоднішня газета. Я вас не підганятиму. О! — і маленький чоловічок перекинув ногу на ногу й удав, що дуже пильно читає газету.
— Та добре вже,— зітхнув і разом з тим усміхнувся містер Піквік.— Кажіть, що там у вас. Стара історія?
— Є різниця, є різниця, дорогий сер,— відповів Перкер і, згорнувши газету, знову поклав її в кишеню.— Місис Бардл, позивачка у вашій справі, сидить тепер за цими мурами, сер.
— Знаю.
— Добре. І ви знаєте також, як вона сюди потрапила? Я хочу сказати, чи знаєте ви, в якій справі та на чию вимогу її ув'язнено?
— Сем розповідав мені про це,— удаючи байдужість, відповів містер Піквік.
— Скільки мені відомо, Сем подав вам цілком правдиву інформацію, — сказав Перкер. — Отже, перше питання, яке я вам ставлю, дорогий сер,— чи залишиться тут ця жінка?
— Чи залишиться тут? — повторив містер Піквік.
— Авжеж, чи залишиться тут,— і Перкер, відхилившись на стільці, прикро глянув на свого клієнта.
— Чому ви питаєте про це в мене? — здивувався наш герой.— Ви ж знаєте, що це залежить від Додсона й Фога.
— Нічого подібного,— енергійно заперечив Перкер,— Це не залежить від Додсона й Фога. Ви знаєте їх так само, як і я. Це залежить цілком і тільки від вас.
— Від мене!— скрикнув містер Піквік, нервовим рухом підвівшися з стільця й знову сідаючи.
Маленький чоловічок двічі стукнув по кришці своєї табакерки, відкрив її, взяв велику понюшку тютюну, закрив табакерку й ствердив:
— Від вас. Я казав,— зрезюмував маленький чоловічок, немов та понюшка додала йому нових сил,— я казав і кажу, що її звільнення або довічне ув'язнення залежить лише від вас. Вислухайте мене, любий сер, і не хвилюйтесь, прошу. Ви тільки спітнієте, а з цього нікому користі не буде. Я кажу, — продовжував Перкер, загинаючи після кожної нової фрази новий палець,— я кажу, що, крім вас, ніхто не може визволити її з цього вертепу; а визволити її можна, тільки сплативши тим акулам з Фірменс-каурта судові витрати за вас і за неї. Заждіть ще хвилиночку, прошу, любий сер.
Містер Пік вік, що під час Перкерової промови раз-у-раз мінявся на обличчі і, видима річ, збирався вже спалахнути гнівом, опанував себе. Перкер, підсиливши себе новою понюшкою тютюну, говорив далі.
— Я бачив цю жінку сьогодні ранком. Якщо ви сплатите за неї судові витрати, вона цілком відмовиться від своїх претензій до вас і, крім того,— а це для вас, я знаю, куди важливіше, дорогий мій сер, — ви маєте добровільне, писане її рукою свідчення, у формі листа до мене, про те, що всю справу вигадали й провадили Додсон і Фог з власної ініціативи; що вона дуже шкодує, бувши лише знаряддям в їхніх руках, і що вона просить мене переговорити з вами й ублагати вибачити їй.
— З умовою, що я сплачу за неї судові витрати? — обурився містер Піквік.— Багато чого вартий такий документ!
— Ніяких умов, любий мій сер,— з торжеством сказав Перкер.— Ось лист, про який я казав. Його сьогодні о дев'ятій принесла мені якась жінка. Я тоді навіть і не бачився ще з місис Бардл і, слово честі, не мав змоги говорити з нею.— І маленький аторней, вийнявши з пачки лист, поклав його містерові Піквіку на коліна.
— Це й усе, що ви хотіли мені сказати? — приязним тоном спитав містер Піквік.
— Не зовсім,— відповів Перкер.— Я не можу зараз же сказати з певністю, чи тексту розписки, характеру явних даних та доказів про поведінку тої сторони, які ми спроможемось дістати, буде досить, щоб виправдати наш позов за підбурювання. Боюсь, що ні, дорогий мій сер. Занадто вони розумні для цього, я думаю. Проте всіх цих фактів, зібраних докупи, буде досить, щоб виправдати вас перед очима кожної розсудливої людини. А тепер, дорогий мій сер, поміркуємо. Тисяча п'ятсот, або скільки їх там буде по закругленні, фунтів — це ж для вас ніщо. Присяжні висловилися проти вас. Присуд їхній був несправедливий, але вони вважали його за справедливий; і це промовляє проти вас. Залишаючись тут, ви, м'яко кажучи, не поліпшите вашого становища, бо ті, хто не знає вас, вважатимуть, що ви сидите тут через вашу абсолютну, злісну, дурнячу впертість; і тільки, дорогий мій сер, повірте мені. Чи можете ж ви вагатись, коли йдеться про те, щоб повернутися до ваших друзів, до ваших старих звичок та розваг, коли йдеться про ваше здоров'я, нарешті? Адже, відмовившись від своєї упертості, ви повернете волю вашому відданому, вірному слузі, якого інакше ви прирікаєте на сумне ув'язнення до останніх днів вашого життя. А головне, це ж дозволить вам здійснити великодушну помсту — що, я знаю, дорогий мій сер, буде вам дуже до серця: позбавити ту жінку видовища злиднів та розпусти. На цю кару я особисто не засудив би навіть мужчину; для жінки ж вона, може, ще більш жахлива і варварська. Тепер, спитаю я, не як ваш адвокат, а як ваш щирий друг, невже ви проминете нагоду зробити всі ці добрі вчинки, боячись того, що кілька зайвих фунтів потраплять до кишень двох негідників? Для них вони нічого не важать, опріч того хіба, що, загарбавши більше, вони стануть ще ненажерливіші, і це, зрештою, призведе їх до такого шахрайства, яке скінчиться крахом для них. Міркування, які я наводжу, може, недосконалі й непереконливі, але я прошу вас подумати над ними, обміркувати скільки хочете часу. Я терпляче чекатиму тут відповіді.