У відкритому екіпажі, від якого, щоб вільніше почувати себе серед натовпу, відпрягли коней, стояв огрядний старий джентльмен в синьому фраку з блискучими гудзиками, в плисових штанах і ботфортах, дві молоді панни в шарфах і перах, молодий добродій, очевидно, закоханий в одну з панн у шарфах і перах, леді непевного віку — імовірно, тітка тих панн — і містер Тапмен з таким невимушеним виглядом, ніби він з дитинства був членом цієї родини. Ззаду до коляски був примоцьований кіш величезного розміру,— один з кошів, що в спостережливому мозку викликають думки про холодну дичину, язики та пляшки з вином,— а на передку куняв гладкий червоновидий хлопець.
Містер Піквік тільки встиг перебігти очима по всіх цих цікавих предметах, як його вірний учень покликав його:
— Піквік! Піквік! — гукав містер Тапмен.— Лізьте сюди! Мерщій!
— Заходьте, сер. Піднімайтесь, прошу, до нас,— сказав огрядний джентльмен.— Джо! Знову заснув, клятий хлопчисько. Джо, спусти підніжок! — Гладкий хлопець, не кваплячись, скотився з передка, спустив підніжок і гостинно відчинив дверцята. У цей момент до екіпажу підійшли містер Снодграс і містер Вінкл.
— Місця вистачить на всіх, панове,— сказав огрядний джентльмен.— Двоє всередині, один на передку. Джо, посунься трохи. Прошу! — Він простяг руки й допоміг влізти в екіпаж спершу містерові Піквіку, а потім містерові Снодграсу. Містер Вінкл вибрався на передок; гладкий хлопець сів поруч і миттю знову заснув.
— Дуже радий бачити вас, панове,— сказав огрядний добродій. — Я добре знаю вас, дарма що ви навряд чи пригадуєте мене. Минулої зими я кілька вечорів провів у вашому клубі. Побачив сьогодні містера Тапмена і вельми радий, що зустрівся з ним. Як поживаєте, сер? Виглядаєте ви непогано.
Містер Піквік подякував і стиснув руку огрядному джентльменові в ботфортах.
— А ви, сер? — з отецькою дбайливістю звернувся той до містера Снодграса.— Чудово? Га? Гарно, дуже гарно. А ваше здоров'я, сер? (до містера Вінкла). Дуже радий бачити вас усіх у доброму здоров'ї. Мої дочки, панове; мої дівчата. А це моя сестра — міс Рахіль Вордл. Теж дівча, але не дитинча; га, сер? — огрядний добродій жартівливо ткнув містера Піквіка ліктем у бік і зайшовся добродушним реготом.
— Годі, братику! — сказала міс Вордл, непохвально усміхаючись.
— Та це ж достеменна правда, і ніхто не може її заперечувати,— настоював на своєму огрядний джентльмен.— Вибачте, панове, це — мій друг містер Трандл. А тепер, коли всі ви знайомі, давайте влаштовуватись вигідніше і будемо дивитись на маневри. — Огрядний джентльмен наклав на ніс окуляри, містер Піквік влип очима в підзорну трубу, і, ставши в екіпажі, товариство поверх плечей один одного почало дивитись на військові вправи.
— Джо, Джо! — крикнув огрядний джентльмен після того, як фортецю було взято, а обложники і обложені посідали обідати. — А, кляте створіння, заснув знову! Будь ласка, сер, ущипніть його за ногу, прошу. Тільки це й може його розбудити. Дякую; розв'язуй коша, Джо.
Гладкий хлопець, ногу якого містер Вінкл стиснув між великим і вказівним пальцями, скотився з передка й заходився розпаковувати кіш значно швидше, ніж можна було сподіватися, судячи з його попередньої нерухомості.
— Тепер треба потіснитись трохи,— сказав містер Вордл.
Товариство сяк-так розташувалось в екіпажі, і містер Вордл почав передавати всім різні потрібні речі, беручи їх від Джо, який з цією метою сп'явся на задок екіпажу.
— Ножі й виделки, Джо! Тепер тарілки. Джо, давай дичину! Клятий хлопець, знову спить!— Діставши жартівливий удар палицею по голові, хлопець не без труда прокинувся.— Тепер подавай їсти!
Щось в останніх словах підбадьорило гладкого хлопця. Він раптом схопився, і його сонні очі, ледве помітні за гладкими щоками, кидали пожадливі погляди на їжу, яку він почав витягати з коша.
— Ну, мерщій! — підганяв містер Вордл, бо хлопець задивився на каплуна і, здавалось, не міг розлучитися з ним.
— Так. Тепер язик. Тепер пиріг з голубами. Обережно! Шинку й телятину. Не забудь омари. Вийми з серветки салат. Дай мені підливу.
— Чудний хлопець,— зауважив містер Піквік.— Що, він завжди так швидко засинає?
— Засинає! — сказав старий джентльмен. — Завжди спить. Уві сні працює, а коли прислуговує коло столу, то ще й хропе.
— Надзвичайна натура,— здивувався містер Піквік.
— Авжеж... надзвичайна,— відповів містер Вордл.— Я пишаюся цим хлопцем і не хотів би втратити його ні за що в світі. Він — справжнє диво природи. Ну, Джо, забирай тарілки та відкрий ще одну пляшку. Чуєш?
Гладкий хлопець устав, розплющив очі, проковтнув величезну скибу пирога, — він почав жувати її перед тим, як заснув востаннє, — спроквола виконав наказ свого пана і почав укладати назад посуд та залишки страв, жадібним поглядом проводжаючи кожен кусень. Нову пляшку відкрили й хутко спорожнили. Потім кіш знову примоцювали до задка екіпажу; хлопець сів на передок.
Тим часом військові вправи відновились. Окуляри та підзорна труба знову були пущені в діло. Знову ойкали та верещали жінки, гримали й торохкотіли гармати. Нарешті, на превелику втіху всіх, запалили міну, і солдати розійшлися по казармах.
— Отже,— сказав старий джентльмен, стискуючи руку містерові Піквіку й підсумовуючи попередні розмови,— отже, завтра ви в нас будете?
— Неодмінно,— відповів містер Піквік.
— Адресу ви знаєте?
— Мейнорська ферма, Дінглі-Дел,— сказав містер Піквік, глянувши в свою записну книжку.
— Правильно, — погодився старий джентльмен.— Майте на увазі, що менш як через тиждень я вас не випущу, і покажу все, на що слід подивитися. Коли вже ви хочете пожити на селі, приїздіть до мене. Матимете села досхочу. Джо! Клятий хлопець знову спить! Джо, поможи Томові запрягти коні.
Коні запрягли; кучер сів на своє місце; гладкий хлопець на своє; останні привітання — і екіпаж покотив. Піквікці обернулися ще раз глянути на нього. Сонце сідало і, кидаючи своє проміння на їхніх нових знайомих, освітило й постать гладкого хлопця. Голова його звисла на груди, і він знову заснув.
Розділ V,
де оповідається, між іншим, як містер Піквік учився правити конем, а містер Вінкл — їздити верхи, і що з того вийшло.