"Тепер час" — подумав містер Піквік, обережно зводячись на рівні ноги. Він глянув на будинок. Світло погасло: віконниці були зачинені. Очевидно, всі спали. Він тихенько підсунувся до дверей і ледве чутно постукав. Перечекавши дві-три хвилини й не мавши ніякої відповіді, він постукав удруге вже дужче, а потім і втретє — ще дужче.
На сходах залунали чиїсь кроки, крізь дірку в замку блиснуло світло від свічки, хтось довго морочився з ключем і засувом, і, нарешті, двері відчинились. Двері відчинилися надвір, і в міру того, як ширшав отвір, містер Піквік дедалі щільніше притулявся до стінки. Уявіть собі його здивування, коли, визирнувши з своєї схованки, він побачив, що відчинив йому зовсім не Джоб Тротер, а служниця. Містер Піквік втягнув голову назад із спритністю того чудового мелодраматичного актора Панча, що, лежачи в музичному ящику, чекає на суддю.
— Це, певно, кішка, Сарро, — сказала служниця, звертаючись до когось у домі.— Киць-киць!
На це ласкаве запрошення ніхто не відповів, і служниця знову зачинила двері.
— Дивно! — сказав до себе містер Піквік.— Очевидно, вони засиділись довше, ніж звичайно. Шкода, що вони обрали для цього саме цю ніч... дуже шкода, — і він обережно підійшов до муру, чекаючи слушного часу, щоб повторити свій сигнал.
Не пробув він там і п'яти хвилин, як сліпуча блискавка розрізала небо, потім гучно вдарив грім, жахливим гуркотом розкотившись у далечінь. Потім блиснула друга блискавка, сліпучіша від першої, і загуркотіло вдруге ще дужче, а тоді линув страшної сили дощ.
Містер Піквік чудово знав, що під час грози дерево — дуже небезпечний сусід. Коло нього одне дерево стояло з правого боку, друге — з лівого, трете — ззаду і четверте — перед ним. Залишившись на цьому місці, він неодмінно впав би жертвою нещасного випадку. А вийшовши на середину саду, він міг потрапити в руки констебля. Разів зо два він пробував перелізти через мур, але тепер він не мав інших підпор, крім тих, якими обдарувала його природа, і тому тільки дістав силу неприємних дряпаків на колінах та стегнах і ввесь упрів.
— Яке жахне становище! — бідкався містер Піквік, спиняючись, щоб витерти лоб після таких вправ. Він глянув на будинок — темний. Вони, певне, повкладались спати. Треба спробувати подати знак ще раз.
Він навшпиньки пройшов намоклою, всипаною гравієм, доріжкою, постукав у двері і, спинивши дух, приклав вухо до дірки в замку. Ніякої відповіді. Дивно. Ще раз! По той бік дверей щось зашаруділо, і чийсь голос спитав:
— Хто там?
"Це не Джоб,— подумав містер Піквік, похапцем притискуючись до стінки. — Це жінка".
Не встиг він додумати до кінця цю свою думку, як над дверима відчинилося вікно і три або чотири жіночі голоси спитали разом:
— Хто стукає?
Містер Піквік боявся й поворухнутись. Було ясно, що весь дім прокинувся. Містер Піквік з усіх сил старався лишатися непомітним, поки вгамується буча, і вирішив зараз же після того перелізти назад або загинути в борні.
Як і всі рішення містера Піквіка, це було найкраще з можливих у таких обставинах, та, на нещастя, воно базувалося на гадці, що дверей удруге не насміляться відчинити. Як же неприємно було йому почути брязкіт ланцюга та засува і побачити, що двері повільно розчиняються дедалі ширше! Він крок по кроку відступав у куток, але присутність його особи заважала відкрити двері на всю широчінь.
— Хто там? — верескнув цілий хор тремтячих голосів, що складався з начальниці пансіону, трьох виховательок, п'яти служниць і тридцяти вихованок, напівроздягнених і в папільйотках.
Звичайно ж, містер Піквік не сказав, хто там, і тоді весь хор заспівав іншої: "Боже, боже, жах який!"
— Куховарко, — промовила начальниця, що обачно стояла позад усіх аж на верху сходів, — куховарко, чому ви не виходите подивитись у сад?
— Вибачте, мадам, я не можу, — відповіла куховарка.
— Що за дурепа, ця куховарка! — гукнули тридцять вихованок.
— Куховарко!— з великою гідністю промовила начальниця,— не сперечайтесь, прошу. Ідіть мені зараз же в сад і подивіться.
Куховарка зайшлася плачем, а одна з служниць підтримала її досить голосним "Сором вам!", за що тут же дістала попередження про звільнення.
— Чуєте, куховарко? — настоювала начальниця, нетерпляче тупаючи ногою.
— Хіба ви не чуєте, добродійко куховарко? — спитали три виховательки.
— Яка безсоромна ця куховарка! — сказали разом тридцять панн.
Підбадьорена цими словами, безталанна куховарка ступила крок чи два наперед і, тримаючи свічку так, що не могла бачити нічого, запевнила, що за дверима нікого нема, і то, безперечно, був вітер. Двері збирались вже зачиняти, коли одна допитлива панна визирнула в шпарку і жахливо зойкнула. Всі позбігалися до дверей знову.
— Що трапилося з міс Смісерс? — спитала начальниця, поки зазначена міс Смісерс заходилась істерикою силою на п'ять механічних дівчат.
— Боже мій! — скрикнули двадцять дев'ять панн, — що з тобою, Смісерс, голубко?
— Чоловік! Чоловік за дверима! — верещала міс Смісерс.
Почувши це, начальниця, не барячись, побігла до себе в спальню, зачинилася на ключ і, прибравши вигідно! пози, впала непритомна. Виховательки, вихованки й служниці кинулись нагору, і ніколи й ніде не було заразом стільки плачу, вищання та зомлінь. Серед цього розруху містер Піквік вийшов з свого притулку.
— Леді, любі леді... — почав був він.
— О, він зве нас любими! — обурилася найстаріша і найбридкіша вихователька. — Яке страховище!
— Леді! — кричав у розпачі містер Піквік, — послухайте! Я не злодій. Мені треба бачити начальницю.
— Ах, негідник, йому треба місис Томкінс! — скрикнула друга вихователька.
Тут знявся ще більший галас.
— Дзвоніть на гвалт! — зарепетувала дюжина голосів.
— Не дзвоніть, не дзвоніть! — благав містер Піквік.— Ви ж подивіться на мене. Хіба я схожий на злодія? Любі мої леді, ви можете зв'язати мені руки й ноги або зачинити в комору, коли вам більше до вподоби. Вислухайте тільки те, що я вам хочу сказати.
— Як опинилися ви в садку? — наважилась спитати одна з служниць.
— Покличте начальницю, і тоді я все розповім,— настоював містер Піквік, напружуючи якомога свої легені. — Покличте її... не турбуйтесь тільки та покличте начальницю, — і знатимете все.