Важкі думки не покидали її увесь день, почуття лиха носилося над нею і не давало спокою. Господи! Та невже ж? Тільки що збігло на лад, тільки що заклюнулося щастя, та знову воно утікає від тебе, знову ти одинока серед сторонніх людей, серед чужої чужини.
Колісник аж увечері кинувсь. Його сон хоч і підкріпив, та ж все не вернув спокою; на лиці зосталися сліди важких дум, пережитого лиха.
— Налякав ти мене, — чуло сказала йому Христя, даючи йому чай. Він тільки поскромадив у потилиці і не сказав нічого.
— Ти ще й досі не при собі. Може б, лікаря кликнути?
— Лікаря? Лікар поможе! Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило, — одказав він, гостро дивлячись на неї і болісно усміхаючись.
— Тобі не до смішків, а ти смієшся, — з плачем одказала вона і похнюпилася.
Він нестямно схопився за голову.
— Боже! Хоч ти не муч мене! — скрикнув і побіг у свою хату, зачиняючи за собою двері.
І знову цілу ніч чулися його важкі ступні важкої ходи. Блідий світ ранку ще застав його на ногах, понурого та похилого. "Одно, що зосталось, — сказав він, підходячись до ліжка і дивлячись на подушки, — збожеволіти. Як се не поможе, ніщо не поможе!" — махнувши рукою, додав і ліг на постелю, закривши голову подушкою.
З дня на день Колісник робився все чудніше та чудніше. День спить, ніч гуляє, часто сам з собою балакає. "Ану погадай, Косте, чи то й на сей раз перевезе тебе кривий кінь? — питав він сам себе. — Перевезе! Не перевезе! Перевезе! Не перевезе!" — казав він, розтуляючи раз по раз то той, то другий кулак і з острахом позираючи на свої долоні. Потім утихне, задумається. "Хоч би одна близька душа біля тебе!" — скрикне і, сумний та похмурий, заходезасновигає по хаті.
Так проходили дні за днями. Колісник і ногою не виходив з хати. Не виходила і Христя нікуди, їй бажалося провідати Довбню, та як іюго кинути татуся самого?
А тим часом наближався наїзд. По городу ходила чутка, що цей наїзд повинен бути дуже цікавим, що годі так на слово вірити виборним членам, пора хоч раз гаразденько подивитися, що ними зроблено і чи цілі, лиш, припоручені декому грошики. Дехто з болем указував прямо на крадіжку і шкодував, що казна припоручила громаді грошову часть. Не треба б сього було робити. Ну, земство, земство. Хай би воно розпорядки робило, а грошима казна завідувала. Другі зовсім не бачили ніякої користі з земства і казали: "Ще одна драчка, а для уряду обуза. Раз коневі попустити поводи — дай показати свої норови, то вже трудно одучити. Попомните мое слово: з цього земства щось лихе вийде!" Треті жалілися, що мужиччя натюрили в земство, буцім воно куди і чемне. Через те і крадіжка, і шахранина громадських грошей. "Пусти, — кажуть, — свиню за стіл, то вона і ноги на стіл".
Багато ходило по городу судів-пересудів, та не чув того нічого Колісник, сидячи дома. Раз до його прислали з управи довідатися, чи приїхав. Так він сторожа вилаяв і прогнав. Удруге прислали бумагу: давай отчот наїзду. Колісник ще більше задумався. Потім почав щось писати. Одно напише — порве га знову друге починає. І знову рве, і знову пише. З тиждень писав він, а потім на все махнув рукою і повеселів. Христя бачила, що то якась непевна веселість була, оже мовчала. Та й що їй було казати!
На другий день він почав наряджатися.
— Куди се? — спитала Христя.
— В управу. У нас тепер наїзд. Забула?
Довго він наряджався і вийшов до неї вибілений та вичищений.
— От що, — сказав він, мнучись, — не забувай свого завіту: мене не стане — помолися за мене!
Христя скинула на його здивований погляд. Колісник надівав верхню одежу.
— Ти б, може, пішла провідати Довбню? — спитався і пішов.
"А справді? — подумала Христя. — Піду. Чи признае-то він мене? Все рівно: не признає — сама признаюся. Може, йому полегшає, коли побаче, що не всі одвертаються від його, як жінка одвернулася". І Христя, прибравшись, пішла в шпиталь.
Їй там сказали, що ще рано. Прихожих пускають до болящих тоді тільки, як скінчить лікар свої обходи. Христя пішла в садок проходитись.
День був ясний та тихий. Сонде привітно світило і гріло, як воно завжди гріє восени. На улиці серед хмар пилу жарко, зате в холодочку та в садочку саме добре. Дерево не то що з весни зелене-зелене, як рута, а прибралося в різні кольори, від блідо-жовтого до жовтогарячого, — здалека здавалося, мов воно зацвіло такими квітками.
Христя увійшла в садок і сіла спочити на першій примостці у холодочку. З глухого кінця садка доносився гомін, по вичищених доріжках сновигали болящі у білих шликах, у жовтих балахонах. У Христі серце замліло, дивлячись на їх бліді замлілі обличчя, що мовчки снували, мов ті жовті тіні, на сонячній стороні.
"А може, і він там де між ними?" — подумала вона і пішла походити, заглядаючи кожному у вічі, пізнаючи, чи нема між ними Довбні. Вона обходила увесь садок, усі доріжки і нігде його не стріла. Потім вернулася назад. З того місця видно усюди, видно, що робиться в садку, в дворі, коло шпиталю. Он невеличка шкінька на лихому возі привезла до шпиталю болящого. Голова і лице його були завернені ганчірками, зверху прикритий він рядниною, а ззаду ішла похила жіноча постать. То, певно, жінка привезла свого чоловіка. Он чотири прислужники несли на носилках шось жовте, котре так важко стогнало. Он вибіг хтось з шпиталю з мідним тазом і линув у яму щось червоне. То кров, може? А там з глухої хвіртки, наче вітер, вибігла трохи не гола жінка і, плещучи в долоні, помчалася геть за двір. 3а нею навздогінці кинулося чимало прислужників. Хтось десь кричав: "Так ви усе дивитесь? Так глядите? Божевільну випустили. Ловіть! Ловіть!" — і всі, аж земля гула, погналися за нею. Через скільки часу її вели два чоловіки за руки, а вона, розпатлана, прихилялася то до того, то до другого, видно, наче кусалась або пручалася вирватись. Привівши до хвіртки, один з чоловіків штовхнув її, і вона сторч пролетіла у двір. Нестямний регіт привітав штовхуна. А той, крякнувши, скаржився, що біда з сими божевільними. Так і бережися, щоб чого не нашкодили. Та здорові, прокляті. Сказано, нечиста сила їх обуяла!
"Так он воно чого люди розуму позбуваються! Нечиста сила його плутає. Хто ж заборонить їй напастися на кожного?" — подумала Христя. Це місце мученьки людської та всякої хвороби таким їй страшним здалося, що вона мала була тікати, та згадала, що не дозналася нічого про Довбню, пішла знову до контори.