Поле простяглося вже рівне серед безуму покручених траншей. Орав його плугом і засівав зерном. Хто тягне плуга — боявся глянути і йшов, натискаючи на чепіги, ішов борозною, дивлячись у землю. Плуг і зерно — знайшов ті, що наховав їх у сні. Летіло, як дріб, зерно. Як краплі важкі, розліталося з руки, І, майже на очах, почало проростати ї рости.
Навкруги селянина двигтіло поле. Розум казав, що то мчать, орючи й сіючи, машини. Глузд запевняв, що то машина перемагає землю. Свідомість говорила, що навкруги відроджується земля. Життьовий досвід переконував побачити. Та очі — сліпі, вуха — глухі, серце — непорушне. Кругом мусив бути безум траншей. І селянин його бачив, відчуваючи себе самотнім посеред велетенського кола обріїв.
Затужив на вітрі колос. В смороді недогнилих залишків війни шелестіло поле рівного колосу. Жертви війни простягали з-під землі рештки кісток. Селянин рубав кістки лопатою — вони замірялися на його землю. Щось вище за розум, владніше за свідомість керувало ним. Відчуття самотності та відчаю.
До жовтої ниви зайшов з косою. Кожний помах коси був жорстокий. Кожне перерубане стебло відгукувалося, як постріл. Косив довго, цілий вік. І не міг покласти всього поля. Воно ніби вставало попереду, зеленіло і жовтіло на очах. Підводилося позаду, як живе, і вростало стебельцями в землю. Селянин відчув старість. Почавши косити дитиною, він ніби пройшов ціле життя. Не міг докосити і заснув, упавши на гарячий сніп. Сонце безжально палило.
Приснилася траншея і війна. Під горою горів на сонці шматок жовтої ниви. Сонце було в хмарах, і лише над нивою прорвалася їхня запона. Селянин побачив його поле. З-за обрію скреготали машини. Як степовий дощ, сунули вони, здіймаючи перед собою пил. Люди з рушницями встали перед нивою. Селянин побіг допомогти і одразу відчув, як важко у сні бігати. Машини перейшли смугу ниви. В обличчя селянинові гаряче пахтіла їхня спека. Він прокинувся на гарячій землі свого поля.
Нелюдський одчай і самотність. Рокованість і втома. Узяв косу і хотів перерізати нею горлянку. Коса згиналася і лоскотала. Горлянка щеміла, але життя не тікало крізь неї. Тоді косою спробував проколоти серце. Одежу прорізав легко. Та серця знайти не пощастило. Воно нишпорило в грудях і ховалося у всі кутки. Селянин устав на рівні ноги серед гарячого жовтого поля. Далеко закинув косу. Горлянка і серце боліли. Він оглянувся навкруги і захлинувся своєю самотністю. Був наче під водою, що глушила голос. Поважним кроком перейшов ниву. Усе життя його збіглося до цієї хвилини. Смерть здалася за найвищий щабель життя. Він зійшов із поля в траншею. Прив'язав мотуз, зробив петлю, поклав у неї голову і став осідати понад стіною, затягуючи .вузла на шиї. Життя помалу виходило з усього тіла.
Похололи руки, ноги. Відірвалися груди, і серце стислося востаннє. Голова загубила ніс, очі, вуха, язик. Помалу увесь великий мозок перетворився на крапку. В ній купчилася свідомість, усе таємне і все найважливіше. Крапка мусила розірватись. Тоді було б по всьому. Крапку охопив безум. Вона могла погодитися на знищення всього, крім неї самої. Вона знищила тіло, знищила почуття. Ллє тепер безумом вона запалила увесь мозок, і людина прокинулась напівзадушена.
Усе це був сон. Війна ще не скінчилася. Людина була ще на війні. Заснувши в траншеї, вона ледве не повісилася, зачепившися коміром шинелі за сучок на облямовці траншеї.
Наче вперше оглядаючи все навкруги, широко розплющив очі. Радість охопила його: він був ще на війні. Бринів по другий бік лощини обідраний, побитий набоями ліс. Тоскно хлюпало болото в траншеях. Сусіди куняли, виставивши рушниці.
Німе захоплення застигло на його обличчі. В цей момент йому просто в вічі прилетіла куля. Вона наче безліч років угвинчувалася в його мозок, і зрештою він перестав фіксувати все — і сни, і життя, падаючи помалу, як зібганий мішок землі, у рідке болото траншеї,
Одеса, 1927
1 Зегзиці траншей — Очевидно, мається на увазі "зигзаги" траншей.