Він раптом заплющує очі. Знову відчуває біль, глибокий і важкий біль. І це теж, думає він, і це я теж повинен їй розповісти. Між нами не повинно залишитися ніяких таємниць, а я сподівався, що мені вдасться зберегти для себе хоч цей спомин про незнайоме дівоче обличчя, цю надію, цей дарунок долі, що вони будуть тільки моїми і я заберу їх із собою... Він не розплющує очей, і в кімнаті залягає тиша. Він аж тремтить від страждання. Ні, думає він, нехай це залишиться тільки для мене. Адже це тільки моє і нічиє більше. Я три з половиною роки тільки цим і жив... Тільки цим спомином про десяту частку секунди там, на пагорбі за Ам'єном. Навіщо їй так глибоко й так боляче вдиратися в мою душу? Навіщо роз'ярювати напівзагоєну рану, яку я так старанно оберігав? Роз'ятрювати словом, що проникає в мене, як зонд, безпомильний лікарський зонд...
Так, думає вона, ось воно що. Він кохає іншу. Як він тремтить, як сплів руки, заплющив очі,— це я завдала йому такого болю. Ми завжди завдаємо найбільшого болю тим, кого любимо. Такий уже закон кохання. Йому так боляче, що він навіть не може заплакати. Буває такий величезний біль, перед яким сльози безсилі, думає вона. Ну, чому я не та, котру він любить. Чому я не можу перевтілитись у її тіло, в її душу! Нічого, нічого свого я не хотіла б зберегти, я віддала б усю себе, аби тільки... аби тільки мати її очі. В цю його останню ніч, у цю мою останню ніч, бо без нього життя Для мене нічого не важитиме, якби я могла мати хоч вії тієї іншої, тільки за її вії я ладна віддати себе всю...
— Так,— тихо каже він. Голос у нього зовсім безбарвний, майже мертвий.— Так, я кохав її так сильно, що віддав би душу лише за те, щоб на мить припасти до її уст. Тільки тепер я зрозумів це, в ту мить, коли ти мене спитала. І напевно тому мені ніколи не судилось її зустріти. Я міг би вбити когось заради того, аби побачити краєчок її сукні, коли вона повертає за ріг. Я так прагнув побачити її наяву, хоч раз наяву. Так, я молився за неї, молився щодня. Але все це було облудою й самообманом, адже я думав, що люблю тільки її душу. Тільки її душу! А я віддав би всі ці тисячі молитов за те, щоб хоч один-єдиний раз поцілувати її в уста. Лише тепер я це зрозумів.
Він схоплюється з місця, й вона радіє, що в його голосі знову зазвучали живі, людські ноти. Голос людини, яка страждає, але живе. Та вона знову відчуває, що він зараз став зовсім самотнім, що вже забув про неї, що знову залишився сам-один.
— Так,— каже він, дивлячись невидющим поглядом,— я думав, що люблю лише її душу. Але що таке душа без тіла? Що таке людська душа без тіла? Я не міг би почувати до її душі такої жагучої пристрасті, на яку тільки здатен, коли б не мріяв, що вона хоч раз, один-єдиний раз усміхнеться до мене. Господи,— він розтинає долонею повітря,— я завжди сподівався, весь час сподівався, що колись та побачу її живу, з плоті й крові.— Він уже майже кричить: — завжди тільки цей проклятий тягар надії! — І несподівано різко обертається до неї: — Котра година?
І хоч він звернувся до неї так різко й роздратовано, як до служниці, Оліна все ж рада, що він усе-таки помічає її присутність.
— Пробач,— швидко додає він, беручи її за руку.
Але вона вже пробачила йому, вона вже наперед усе йому пробачила. Оліна дивиться на годинник і всміхається.
— Одинадцята! — вона відчуває, як її просто-таки захлюпує щастя.— Ще тільки одинадцята година. Навіть не північ, ще навіть не північ. Чудово! Просто прекрасно! Яке щастя! — Вона радіє, як пустотлива дитина, схоплюється з місця, кружляє по кімнаті наспівуючи: —"Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання..."
Він дивиться на неї й думає: дивна річ, але я не можу на неї сердитись. Я майже гину від болю, я пропадаю, а вона танцює, хоч поділяє зі мною мій біль. Ні, на неї я не можу сердитись, ні...
— Знаєш що? — питає вона, несподівано зупиняючись.— Нам треба чогось попоїсти, ось що.
— Ні,— злякано відмовляється він,— не треба.
— Чому?
— Бо тобі б довелося на якийсь час піти звідси. Ні, ні! — у відчаї вигукує він.— Ти не повинна залишати мене ні на мить. Я без тебе не можу... без тебе... я не можу без тебе жити...
— Справді? — питає вона, сама не усвідомлюючи, яке слово вимовляють її губи, бо в ній прокинулась неймовірна надія...
— Так,— ослаблим голосом повторює він,— ти не повинна нікуди йти.
Ні, думає вона, я помилилась. Я не та, котру він кохає. А вголос каже:
— Мені й не треба нікуди йти. У шафі знайдеться їжа. Яке чудо, що в одній із шухляд шафи справді лежить кекс
і сир у сріблястій обгортці. Що може бути краще, ніж кекс, сир і вино. Цигарка здається йому несмачною. Тютюн пересох і неприємно тхне казармою.
— Якби ще ти дала мені й сигару,— просить він — і, звичайно ж, там знаходиться й сигара. Ціла скринька справжніх майоркських сигар, і все завдяки львівській заставній. Приємно стояти на м'якому килимі й спостерігати, як Оліна своїми ніжними ручками дбайливо готує на маленькому столику скромну вечерю. Приготувавши все, вона несподівано обертається до нього і з усмішкою дивиться:
— Ти не можеш без мене жити?
— Так,— каже він, але на серці в нього так важко, що він не може навіть усміхнутись. Власне, думає він, я мав би додати: "Я тебе кохаю",— і це було б правдою і неправдою водночас. Адже після цих слів мені б довелось поцілувати її, а це був би обман, усе стало б неправдою, хоча я з чистою душею можу сказати: "Я кохаю тебе". Але тоді довелось би довго-предовго пояснювати, а як пояснювати, я ще й сам не знаю. Весь час переді мною її очі: такі лагідні, ніжні й щасливі очі — цілковита протилежність до тих очей, за якими я шаленів... ще досі шаленію... і Андреас говорить знову, не зводячи погляду з Оліниних очей: — Я не можу без тебе жити,— і нарешті всміхається до неї...
У ту мить, коли вони знову підносять келишки, щоб цокнутися й випити за свій рік народження або за своє пропаще життя, в ту мить їхні руки раптом так здригаються, що доводиться поставити келишки на стіл. Обоє злякано озираються: хтось стукає в двері...
Андреас схопив Оліну за руку й повільно встає сам. Іде до дверей. Щоб дійти до них, досить трьох секунд. Ось, виявляється, і кінець. Вони відберуть її в мене, не дадуть їй залишитись зі мною до ранку. Час, як і досі, збігає, земля, як і досі, обертається. Віллі й Блондин сплять десь у ліжках з дівчатами, стара внизу чатує на гроші, а її рот, вузький, мов щілина скарбонки, як завжди, трохи відкритий, злегка відкритий. Що мені робити, якщо я залишуся сам? Я навіть не зможу молитись, не зможу стати на коліна. Не зможу жити без неї, бо я кохаю її. Вони не мають права...