— Хомо, ти кликав?
— Один до ліса, другий до біса,— бубоню, бо сон іще чадом синіє в голові.
— Може, залежався не на тому боці, Хомо?
— Ти їй про діло, а вона тобі про козу білу,— бубоню, розбитий сном украй.
— Місяць світить, Хомо, то від місяця всякі марейня можуть намаритись.
— Одарко,— отямлюючись, питаю,— а тобі ось у цю хвилю нічого не снилось?
— Що наяву бредеться, те і вві сні верзеться, Хомо. А мені приверзлось таке, що й казати сором. Наче стою на ярмарку і, як завжди, товар свій продаю. Тільки ж товар у мене дивний-предивний, скажу — не повіриш: наче людське життя продаю.
— І добре торгувалось?—аж похололо в грудях.
— Добре торгувалось, поки ти не закричав уві сні, шляк би тебе трафив. А тепер ось так гірко, що і товару не зосталось на пучку, і гроші вторговані пропали. Хай би ти, Хомо, хоч і на пупа кричав, а я краще не прокидалася б!
Ну хіба ж після такого не захочеш сказати, що на городі бузина, а в Києві дядько, тим-то ти мені солодка, що на п’яті перстень?!
XXI. ВРОДИЛИ ВЕРБИ, ЗАЦВІЛИ РАКИ, ПОСПІЛИ В’ЮНИ
Пригадуєте, як у чудному сні, що може приснитись тільки на Маковія, коли об’їсися коржів із товченим маком, Одарка підступно запитала (а йшлося тоді про ярмарковий товар, поіменований людським життям): Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі, вділю чи не вділю бодай на дещицю більше, ніж іншим? І пригадуєте, що все— таки спершу я затнувся, а вже потім язиком рубонув, що не віддам йому переваги, хай буде на рівних правах із усіма?
Все дивне в цьому світі — квітка і плід, вітер і зірка, краплина води й найдрібніша піщинка. Та, либонь, для самої людини немає нічого дивнішого, ніж вона сама. От, здається, кого вона ліпше знає, ніж себе? Адже сама з собою не розлучається ні вдень ні вночі: під своїм-таки наглядом їсть і п’є, сама народжує думки і прислухається до тих думок; не спускає з себе ока й тоді, коли трудиться, й тоді, коли воює, йде в атаку; знає на своїй шкірі кожну волосинку й кожну плямочку; чує, як б’ється її серце, як шелестить на вустах дихання, і навіть чує, як літає те, що ваги начебто ніякої не має, а саме — погляд її очей. І все ж таки, мабуть, немає для людини нічого таємничішого і загадковішого, ніж вона сама. Ось, здається, розгадана ще одна таємниця, ось, здається, подолана ще одна загадка, вже б, напевно, можна було осягнути всю глибину її душі,— але ж ні, несподівано постають нові загадки, неждано виростають нові таємниці, які потребують нового відкриття, і людська душа неспогадано видається ще глибшою, ніж досі, ще незбагненнішою в своїх химерних складнощах, повитих мороком непевності.
Отож і хочу сказати, що Хома Прищепа видається подеколи мені зовсім чужою людиною, відділеною, окремішньою, яка живе за якимось своїм дивним статутом, а то й без статуту, а я, справжній Хома Прищепа, лукаво примруживши око, тільки стежу за ним та чудуюся з того, куди він іде, що каже, як говорить.
Ви втямили щось із моєї мови? Може, ви й утямили, бо серед вас є багато розумніших од мене, а тільки ж бо я сам себе не завжди розумію, суща правда.
Не зацвіли ми з Мартохою в цьому житті дитиною, і, скажу під великим секретом, так само ні в Яблунівці, ні поза Яблунівкою жодна дівка чи молодиця не ввійшли від мене в тяж, не зацвіли дитям. Кажуть, що хата з дітьми — базар, а без них — кладовище, то, вважайте, прожили ми з Мартохою все своє життя хоч і на веселому, хоч і на гамірному, хоч і на зубатому, а все-таки на кладовищі.
І, Диво дивне, думки мої все частіше стали літати до отого маленького Хомка Хомовича, й думки мої в тих польотах усе дужче зріднювалися з ним, і дедалі частіше він починав мені здаватися рідною дитиною. Добре тому, хто може обложитись дітьми, як дід онучами, добре тому, що, як жнива — так і дитина нова, добре тому, хто збився з пуття,— як кутя, то й дитя, але ж і мені кортить звідати такого добра, то нехай хоч у мене буде отой Хомко Хомович, що незаконно народився в доярки Христі.
З кожним новим днем я подумки якось усе настирливіше усиновляв його!
Кудись ідучи, щось роблячи, я весь час звертався до Малого Хомка Хомовича, мугикав під носа пісеньки колискові, а то навіть і казочку йому розказував, яку колись Давно почув од своєї покійної баби. Казочка була чудна! Ось! Подарував мені дід вола. Як пішов я тим волом орати, та наорав на припічку на три горшки кваші. Та вродили верби, та зацвіли раки, та поспіли в'юни. Як поліз я тих в'юнів трусити: трушу та трушу, та натрусив папушу тютюну. Пов'язав я той тютюн і продав по три копійки, голова в голову. Та купив я руно вовни, та скроїв заступом свиту, та приставив із подушки комір, так вийшли такі штани, що й не підіймеш!
Оповідаючи подумки не раз і не два цю химерну казочку малому Хомкові Хомовичу, я не втримувався від реготу, який гойдав моїм тілом, немов бадилиною,— на вулиці гойдав, на фермі. І уявляв собі, як то сміятиметься він, Хомко Хомович, коли хоч трохи підросте й постарається втямити щось у казочці, в якій і сам чорт зламає ногу!
В районних чи в яблунівському магазинах буваючи, безпремінно купував якусь цяцьку, і вже назбиралось у сінях за порожньою діжкою стільки, що вистачило б на дитячі ясла. Одарка Дармограїха, ті іграшки бачачи, все підозріливіше поглядала на мене, аж поки спитала одного разу:
— На старість здитинів, що забавлятись хочеш?
Що ж, хай думає, наче я збився з пантелику, що вже й справді ума ні з шило нема.
Та,— кажу,— купую про запас, а запас їсти не просить.
— Як то про запас? — не вірить Дармограїха.
— А ми хліб про запас тримаємо? Пшоно чи крупу, борошно гречане, сіль?
— Ти, Хомо, прирівняв смалене до пареного.
— Навпаки, Одарко, парене до смаленого,— заперечую.— Запас біди не коїть, пригодиться.
Очі її розмисливо покрутились, як дерев’яні колеса в млині, коли на них рине вода, потім засвітилися здогадом, і її обличчя обернулось на свіжоспечену пшеничну паляницю.
— Хомонько ж ти мій дорогий! —кинулась цілувати калиною гарячих уст і обіймати перевеслом дорідних рук, та ще ж бо й налягаючи дозрілими динями-дубівками паморочливо великих грудей.— Хомонько мій солодкий! Люблю я тебе на повну душу! І якби в моєму серці були дверці, то всі б люди бачили мою любов,— сидить вона в серці на красному місці. Я тебе присоглашала, щоб дитинку взяти з дитбудинку, а ти, Хомонько солодкий, про свою власну гадки плекаєш, уже й гостинці готуєш. Аякже, бо коли воно в цей світ прийде, то хіба можна без гостинців зустрічати!