— Як вам спалося, як лежалося?—спитала ніжно, мов ладаном із лампадки війнула.
— Ні на волос не спав, ні на макове зерно, хоч очі заший,— кажу.
— А де ж наші гості? —сокорить курочкою-чубарочкою.
— Поїхали наші гості,— відповідаю сумно.
— Хомо, не вір своїй губі, бо вона часом бреше! Та й язик твій без кісток!
— Авжеж, язик без кісток, що хоче — те й лопоче, але ж гості справді поїхали.
— Як то поїхали? Не кидай, Хомо, словами, як пес хвостом. Дивися, ген твій язик до вух дістає й поза вухами літає!
— Поки ми тут із тобою сваримось, то він уже подолав сім верст до небес — і все пішки.
І вмить де й поділась Дармограїшина врода: ще хвильку тому була свіжа, урочиста й святкова, мов яблунівський клуб, прибраний на Першотравень, а тут із лиця змарніла, вже очі весняними солов’ями не тьохкають, а мокрими горобцями сіріють, вже на устах, мов на призьбі, не ситий кіт маніжиться, а мокрі кури мерзнуть у негоду.
— Брехнею та мотнею далеко не зайде! —скрикнула пораненою дикою качечкою.— Хай би йому бог не дав дихнути, як він любить брехнути!
— Та чого ти, Одарко, колотишся, наче грім рака вбив?
— Й ти, Хомо, теж добрий—навіщо відпустив? Надумали вдвох обдурити мене? І сам, Хомо, через якийсь тиждень злиняєш і свого товариша відпустив за здорово живеш? Так чого ж він у женихи набивався, га, безсовісний?! Ой, правду кажуть, що не треба сподіватись дяки від приблудної псяки. .
Дармограїха з наглого горя передумала й на ярмарок до району їхати, й ні за холодну воду не бралась. Можна було подумати: стільки горя тяжкого має, що й сокирою не врубаєш. Ге, думаю, так стерялась на тямі, що здатна втопитись у вчорашньому борщі. І справді, либонь, слід було затримати на день-другий для Одарчиної втіхи, а гам хай би вже на попутній машині добирався до Малих Дубових Гряд.
— Ще знайдеш своє щастя,— розраюю,— бо не тільки світу, що у вікні.
— Мала вже синицю в жмені, то нащо мені журавель у небі!..
Так говорила Дармограїха, яка за мною душі не чула, яка любила, мов собаки редьку, любила, мов порох в оці. Але ж минуло ось майже півроку, пішло, як вітри круг світу, значить, і любов її мала минутись. Та все ж таки дивно: ще не встигли з церкви Одарчиного серця винести ікону з моєю парсуною, як, дивись, там уже має бути ікона з парсуною мого колишнього бойового побратима!
Що ж: коли ведеться, то й півень несеться, а коли не ведеться, то й курка не квокче!
— Кому як на роду написано,— сказала Дармограїха.— При нещасті й розумний подурнішає, а нам, Хомо, дурнішати не з руки, накладно обійдеться. З таким зухом, як твій бойовий побратим, і самій слід бути зухом. Але ж і брехун, хай би його кат сіконув перед великими вікнами! А хто, Хомо, бреше, той уміє й красти...
— Він же тебе не вкрав,— кажу.
— Е-е, якби мене вкрав — не велика була б пропажа.
Полізла до ліжка, де в матраці гроші свої тримала, порпалась там, важко дихаючи, сопла, зітхала, подушки перевертала, ковдрою та простирадлом жбурляла, перину мало зубами не кусала, а коли обернулась до мене — й зовсім я не впізнав Одарки.
Та й як її можна було впізнати, якщо хвильку тому була жінкою при вроді та при здоров’ї, а тут обернулась на страшну мару, яка тільки вві сні може приснитись, а як присниться, то потім із тиждень заїкатимешся з переляку. Здається, і половини її не стало, тільки тінь од неї, тільки жива та тепла, пусти за вітром — і покотиться, мов сухий вербовий листок. Очі її погасли, немов зорі за хмарами, а найдивніше — посивіла, наче борошном її запорошило, наче снігом обвіяло.
— Одарко,— озиваюсь,— тобі гейби сім баб пошептало.
Дармограїха щось сказати силкується, та тільки ротом
зіпає, мов риба на березі.
— Нема в тебе сили,— дивуюсь,— і на комарову ніжечку.
Зрештою, голос їй зашарудів у горлі, як гадючка в осінній зів’ялій траві:
— Через того ката я вже не молода й не зелена, як гарбуз у спасівку... Через того гультіпаку стала моя силка маленька, а жилка тоненька...
Голос їй подужчав, тепер уже бринів бадилиною на холодному вітрі:
— Це ж той гаспид хоче, щоб я не горіла, не боліла — зразу околіла...
І вже за якусь мить голос п зашумів, як вода в лотоках:
— Здирця той хоче, щоб я жила, мов без лою каганець!..
Великі й круглі, мов квасоля, сльози викотилися з очей. Дармограїха стала клясти — кляла горлом і грудьми, кляла очима й бровами, кляла сивими посіченими косами:
— А матері твоїй індик печений, волоцюго і пройдисвіте! А нехай тобі, іроде, повні груди здоров’я, щоб нікуди було й дихнути! Бодай тобі віку, як у кози хвіст, щоб тебе понесло по нетрях та по болотах, щоб тебе різачка попорізала, щоб ти за язик свій укусився!
->10
Лаючи й проклинаючи, Дармограїха начебто знову ставала сама собою, до неї по крихті поверталося вроди і здоров’я, відступала примара передчасної старості.
— Кожному своя губа ближча, і пазуха ближча, й сорочка, але ж зазіхати на чуже, коли чуже стає за рідне!.. Чуже і пахне чужим, з чужого не зробиш свого, а він зробив!.. І це, Хомо, твій бойовий побратим? Значить, одного ви поля ягоди — він чорт, а ти біс: чорт чорний і думки його чорні, мов сажа, а біс рябенький, і діла його пранцюваті. А може, ви змовилися з ним?
Дармограїха хмарою підступала ближче, і ось-ось із її очей мала блиснути блискавка, а з губів гримнути грім.
— Зізнавайся, Хомо, що собака собаці хвоста не відкусить!
— Схаменись, Одарко, і скажи, що сталось? Чому від прокльонів аж ізгорбатіла?
— Не звивайся жвавіш гадюки, Хомо, не прикидайся святим та божим.
— Одарко, перестань мені по носі грати, що приключилось?
— А те приключилось, що твій бойовий побратим усі мої нетрудові заощадження викрав із матраца, хай би його грець спалив у діжі!
Значить, зумів-таки підвести нас під монастир, прикинувшись на хвильку совісним та щирим, дурнішим од попа!.. Усяких чудодіїв доводилось бачити на життєвій ниві, а щоб отакого, як мій колишній бойовий побратим Дмитро Волосюк,— то вперше!.. Але ж, здається, не підступав він до Дармограїшиного ліжка, не порпався там, адже я в хаті не зоставляв самого, вгледів би. А чи в мене голова ялова або ж треба вставити третю клепку в дотепну, щоб допетрати пригоду-придибенцію.