— Слухай,— побілівши мов крейда, сказав зоотехнік.— Хто в мені совість розбудив, що я надумав перед усією Яблунівкою батьком зголоситись,— ти чи не ти розбудив?
— Може, я розбудив, то що?
— А те, що совість мені не потрібна, раз ти так за Хомка Хомовича тримаєшся. Нащо мені совість без малого Хомка! Раз немає Хомка, то краще б я й далі зоставався безсовісним — отим, що любить у крадені черевики взуватись, не в свої штани вбиратись і в чужих санях їздити. Хомо!—скрикнув, і в голосі забриніло ридання.— Каюся в усьому содіяному — і в тому, що в Христину гречку скакав, і що пізно схаменувся, і що бабу свою дурив. У всьому каюся, тільки не стовбич на заваді, коли я знову хочу стати людиною. Сам винен, що розбудив совість, хай, може, й справді б, краще спала. Хочеш, на коліна впаду перед тобою? Хочеш, могорич ставитиму щодня?
— Горілка — всьому доброму злодійка,— сумно кажу, паче мені тепер тільки й ходу, що з мосту та в воду.
— Але зглянься, Хомо Хомовичу, бо мені — як отій сові: хоч пень об сову, хоч сова об пень, а все сові лихо. Адже душа в тебе не чорна, мов у слюсаря комбінезон, що його й милом не одмиєш. Адже око твоє не таке лихе, що від його погляду й дуб зів’яне. У тебе якщо на язиці мед, то й на думці мед, а не отрута.
— Правду кажеш, Трохиме Трохимовичу, що не вмію в очі світити, а позаочі болячки зичити,— згоджуюся з зоотехніком. Бо хоч він і любить мене, як вовк порося, а все ж таки кому не кортить добре слово почути про себе, нехай і лукаве.
— У нашому колгоспі "Барвінок" ти, Хомо Хомовичу, не брехач-деркач, що все дирчить, твоя правда ніколи не схожа на брехню, а чиста, мов сонце в небесах.
Ну, бачили такого? І знаю, що підлещується, з кривої рушниці стріляє, курзю-верзю кошелі плете, а однаково приємно, душа починає танути, мов віск.
— Ти, Хомо Хомовичу, правдоборець, ти такий добрий, що надійніший кам’яного мосту, твої добрі діла по Яблу-
нівці шумно ходять і всім видзвонюють, як мідні дзвони.
Ну, чули такого? Знаю ж бо, що в зоотехніка нема правди на язиці й душу свою не кладе на долоні, що він правду скаже мені лиш тоді, як на той світ переставиться,— а душа й зовсім розтанула від підлещувань.
— Ти, Хомо Хомовичу, такий справедливий, що матиму за високу честь перед тобою стати на коліна!
І що б ви думали? Зоотехнік Невечеря, наче куль із борошном, тут-таки, в червоному кутку, бухнувся на коліна не перед старорежимним богом, а переді мною, старшим куди пошлють!
— Встань, Трохиме Трохимовичу,— беру зоотехніка за плечі.
— Ніколи!—схлипує.
— Встань, бо доярка якась зайде...
— Вік стоятиму на колінах. І сьогодні стоятиму, й завтра, й післязавтра!..
— Якби ж я Саваоф...
— Ти дужчий від Саваофа, бо в руках своїх тримаєш мою долю, а вона зараз у мене така, мов у тієї курки, що качата водить.
Скаржиться, що пішлось на лихо, а як поміркувати — на мене лихо та ще з лихом хмарою впало, коли ж воно перемелеться й добром стане, коли вже те лихо натанцюється донесхочу, коли вже пригоди-злигодні насміються по зав’язку? Ой лишенько, гомоню потай зі своїм лихом, поки зоотехнік на колінах стоїть, чи ще довго водитимеш мене на вірьовці, чи ще довго через тебе чухатимусь і там, де не свербить?
— Гаразд, Трохиме Трохимовичу,— кажу, вдаривши своїм лихом об землю, аж шибка забряжчала в червоному кутку,— зводься, не треба стояти. Раз у тебе прокинулася совість, то що ж удієш, із твого лиха втішатись негоже. Приставай у прийми до доярки Христі, всиновляй свого законного сина Хомка Хомовича.
— Не Хомовича, а Трохимовича,— звівся з колін зоотехнік.— Відтепер ми з тобою, як риба з водою. Колись і серця свого вколупну тобі, як тра буде.
— А тому,— кажу,— Хомович, а не Трохимович, що так записано в документах, а документи завірені печаткою. Отож, віддаю тобі Хомовича, а ти вже маєш шануватись, щоб я не передумав. Хомко повинен мати славного батька, який і виростить, і до розуму доведе. Тримайся Христі, хоч, може, ти їй так потрібен, як болячка на лоб, забудь і ду-
мати про чужу гречку, щоб та чужа гречка не стала тобі кісткою в горлі. Зі своєю бабою оформся через сільраду чи суд, через районного нотаріуса чи ще там як, а з дояркою Христею розпишись по-людському.
— А може,— питає зоотехнік,— і весілля справити, а тебе покликати весільним старостою? А я вже тебе пошаную і вклонюсь!
— Еге ж, кланяйтесь, голово з вухами, а потилиця сама схилиться!.. З мене такий весільний староста, як із кулика соловей. Та й не з руки мені йти на твоє весілля. Як мовиться: оце тобі, дідуню, наука — не ходи заміж за внуку. А що я тобі ще побажаю, Трохиме Трохимовичу? Навіть молодий місяць не всю ніч світить, а хай би ти світив Христі з вечора й до ранку, щоб були ви нерозлийводою, а в тій нерозлийводі вправно любую-милую рибку ловили, щоб була з вас парочка, як баран та ярочка.
— Спасибі на доброму слові, Хомо Хомовичу, й твердо обіцяю, що Христя в ліжко лягатиме не клята, а вставатиме добре м’ята, а ти вже в наші сімейні діла не встрявай, бо встрявати — однаково, що на кривому веретені прясти.
Ось якої згоди дійшли ми з зоотехніком Невечерею. Добре, що я не з ревнивих, добре, що за онучу не збили бучу, добре, що не повелись так, мов окунь з раком, котрі ніяк не помиряться.
Але з тих пір не хотілось бачити зоотехніка Невечерю, та очі мої — вільні, як орли піднебесні,— хіба послухаються? Вперті — ані вбий, ані влий!—чомусь неминуче находили зоотехніка, і я вже так гнівався на очі свої, так гарячкував, що, либонь, од мене гарячі приски розлітались, мало не варом обдаючи все те, що здибалось. Ось, здавалося, вже вкоськав їх, норовистих, уже й не повертаються в бік зоотехніка, а то знагла схарапудилися, вирвалися з покори, знову пасуть Невечерю.
І я гнівався на них, немов пес мені ковбасу з’їв, а я до того ж ніяк не знайду дрюка, щоб ударити ненажерливого псюку.
XXXVII. ХО-ХО, ЛИЗЬ-ЛИЗЬ, ТА Й ДАЛІ
Ото вже як ніде доля прясти, ото як поснується в нитку, лиш гірко згадуєш той добрий час, коли плигалось тобі, як пампухові в олію, та мрієш про завтра, коли, може, й півень твій нестись почне.
Після балачки із зоотехніком подався я полуднувати, й так на душі чувся, наче пропала моя доля ні за нюх та— баки, наче моє щастя як прахом пішло поза оту хмару, що ген пливе в сивому яблунівському небі.