— Либонь, весь хор,— кажу застережливо,— в музейному куточку не поміститься.
— Біля хати співатимуть, просто неба.
— Ой Мартохо,— кажу,— роботи ж як багато в музеї, чи впораєшся?
— А як мій куточок стане державним музеєм, то фонди виділять, штати наберуть, а я посяду місце завідувачки... О, держава грошей не пошкодує, бо хіба не на таких, як ти, й тримається?
Ну, хіба в моєї рідної жінки Мартохи не палата ума, хіба вона ликом зшита! їй не треба йти на сусідній куток, щоб дрібку мудрості позичити, бо своєї має по саму зав'язку. Коли слід — така покірна, що сметана на голові встоялася б, а коли невикрут — навіть межи чужі щипці покладе свої пальці, коли халепа — хоч прив’яжи, то відгризеться.
— Хто б іще до такого догадався, як ти? — кажу вголос.
— А ніхто,— відповідає.— То тепер, Хомо, як подивився музейний куточок свого імені, віриш, задля кого так вирядилась, чому так помолодшала? Віриш, що ніхто мені в Яблунівці не потрібен, навіть якби до нього старими облігаціями доплачували в додачу.
й ось тут, у музейному куточку, спокушений отим дідьком, що сіє полову, так я запрагнув Мартошиної гречки, що хоч вовком вий! І, неборака, сапнувши сапко, спершу взяв я несміливо свою рідну жінку за руку, далі поглядом потонув у безбережних морях її очей, далі безтямно потягнувся губами до полумінких її губів.
І зненацька Мартошин вид повила темна хмара, безбережні моря наче посліпли.
— Не забувайся, Хомо!—сказала осудливо.— Ти поки що не мій, а Дармограїшин, і я не хочу краденого, бо я жінка чесна.
— Хіба ж тобі не кортить обійняти мене? — питаю.
— Ще й як кортить, Хомо! Дужче, ніж у сімнадцять літ... Але нащо мені завтра чути лихі плітки та обмови? Знаєш, що завтра присягатимуться сліпці, наче своїми очима бачили. Сорока сороці, ворона вороні, грак гракові, дурак дуракові, а мені, Хомо, честь моя жіноча понад усе. Так що потерпи...
— Але ж ніхто не бачить, ніхто не довідається, Мартохо, змилуйся,— благаю.
— Як то ніхто не бачить? А він очей не спускає!
Й тицьнула пальцем на Хому Прищепу, намальованого на портреті на повен зріст, при всіх солдатських регаліях і навіть при одній не своїй нагороді — медалі "За відвагу". Молодий солдат дивився чесними, правдивими очима так осудливо, що вмить прокинулось моє сумління, прокинулася чоловіча честь, і я, палаючи любов’ю до своєї рідної жінки Мартохи, яка так само палала любов’ю до мене, мусив у гіркому розпачі повертатись до Одарки Дармограїхи добувати свій строк.
І так мені кепсько було на душі, як у тій примовці: прийшов хтось, та взяв щось, та пішов кудись, а я за ним, та не знаю, за ким!
XXXIX. А ЯКБИ НАС ГРІМ УБИВ ТА БЛИСКАВКА СПАЛИЛА?
Отож, як мовиться в народі, ухопивши місяця зубами, причвалав у хату до Дармограїхи, що вже спала в ліжку. Спала, розкинувши руки, і груди її легко здіймались і опускались, як два живих книші, й голова її наче лежала в чорному розіллятому озері пишного волосся. Засвітивши гасову лампу й мало не до найдрібнішої ріпички вкрутивши вогонь, поклався я на лежанці й тяжко замислився над своїм життям. Бо чи не годі мені величатись так, як величається порося на орчику, чи не годі мені так надимати морду, що й граблями носа не дістанеш, чи не годі мені чванитись, мов дурень латкою? Пора за розум братись, пора,— хоча 6 за той, що подеколи, чую, ще збовтується в голові, наче олія з рапсу чи з кользи.
Ото, значить, надуваюся сам на себе, мов жаба під пеньком, як зненацька причувається брязкання клямки на ганку, далі брязнула клямка в сінях, щось човгнуло. Я, звісно, не з тих боягузів, які побоюються, щоб заєць часом дороги не розбив, але мимоволі принишкнув, і серце в грудях раз і вдруге вдарилось, як телячий хвіст.
Щось по дверях прошаруділо, наче мишка шкрябнула пазурцями, й невдовзі почулося скрипіння незмащених завісів, двері зі зловісною повільністю відчинились, і з сіней потягнуло густим вогким духом осені й листопаду. Мені б, може, скочити на ноги, вхопити качалку чи рогач про всяк випадок — натомість я здерев’янів: анічичирк, анітелень!
Човгнуло, шеберхнуло, шелеснуло — і хатній поріг переступив...
...переступив мій колишній бойовий побратим Дмитро Волошок!
Я, відтанувши душею, вже хотів озватись, та спинило щось. Спинило, мабуть, те, що бойовий побратим був схожий на сновиду,— такі, розказують, будучи кучеряві розумом, у повній владі місяця, такими химородними місяць командує, водить їх по дорогах і без доріг. Очі у Дмитра Волосюка були хоч і розплющені, та якісь невидющі, осклілі, наче повні осіннього туману. Лице знерухоміло, ніби прибитий морозом цвіт, а губи скидались на дві полинові бадилинки, загублені на польовій стежці.
П'яний? Чи злодійська стежка привела до знайомої хати, в якій його недавно частували, зустрівши як гостя найдорожчого?
Затаївши подих, я стежив за несподіваним нічним відвідувачем, що спинився біля ослона. Постоявши хвильку-другу, він сів на ослін і зігнувся, розшнуровуючи черевики. Спершу розшнурував на правій нозі, далі на лівій, зняв взуття й поставив під ослоном. Потім стягнув білі вовняні шкарпетки й позасовував у черевики. Звівся, стягнув із плечей побатоженого бурими смугами піджака, далі такі самі рябі штани, зцупив шерстяного светра і все це акуратно склав на ослоні.
Ха-ха, з веселим сміхом здогадався я, та це він за старою пам’яттю добився до цієї хати, щоб переночувати. Тільки де ж ночуватиме, коли постіль не зготовлено? Годилося б збудити Дармограїху, раз такий гість, гадкую, та й по чарчині перехилили б від радості, що справжнім злодієм, який зазіхнув на Одарчині гроші, виявився не бойовий побратим, а дрібна руда миша!
Зоставшись у самих трусах та майці, пізній гість завмер, як мовиться, індиком переяславським. Далі, постатечнішавши на обличчі (еге ж, наче кажучи: роздайся, море,— жаба лізе!), він упевнено рушив до ліжка, на якому спала Дармограїха.
Невже таки намірився вкрасти гроші, які вона знову, либонь, заховала в матраці? Але навіщо ж тоді роздягався до трусів і майки? Е-е, тут задумана така афера, якої мені не розшолопати, хоч би й дер я голову, як колгоспна кобила.
Тим часом мій бойовий побратим узяв за ріжок ковдру, відхилив — і проворно шуснув під ковдру, до теплого жіночого боку. Вклавшись поряд, правою рукою став перебирати шовкове Одарчине волосся, що розіллялось по подушці, й пальці його тонули в косах, паче в розтопленій смолі, а то виринали з їхніх хпиль, мов дикі качки-нирки.