Правда і кривда

Страница 134 из 139

Стельмах Михаил

— Я ж і кажу: наш спаситель. Під час війни цей чоловік врятував наше село.

Марко відчув, що смага почала перепалювати йому губи. Хвилюючись і поглядаючи на стіну, тихо-почав допитуватись:

— Як же він врятував село?

Жінка зітхнула, поклала дитя на постелю, поправила хустку й повернулась до вікна:

— То, чоловіче добрий, страшне діялось тоді. Фашисти, як навіжені, танками і всією машинерією поперли на наше село. Вся земля тутечки була начинена свинцем. І досі вириваєм його з поля, наче дике м'ясо. І от у цьому бою найбільше показав себе один солдат, Марком Безсмертним , звали його. Повірите, він у ті пекельні часи повернув танки назад, а сам, бідолашний, помер десь у шпиталі. Наші люди в тому окопі, де він бився, найшли тільки його документи і фотографію. Ось тепер він і живе в кожній нашій хаті.

— Хіба? — вражений, мов спросоння, запитав Марко.

— Атож, — гордовито сказала жінка. — А хто не шанував би такого чоловіка? Тільки подумати: сам-самісінький вісім танків підбив!

—Не вісім, а тільки чотири, — поправив Марко. У жінки одразу від лихого подиву й гніву скосилися очі, вона з обуренням дапитала:

— Коли це ви встигли їх полічити?

— Був такий час, — невиразно відповів Марко.

— А де ви тоді обліковцем сиділи? — наливалося жаром обличчя молодиці. — Усе село, уся армія знає, що він підбив аж вісім танків.

— То перебільшення...

Але жінка не дала йому договорити. Вона люто вдарила кулаком у кулак, і вже не оксамит, а грім обізвався у її голосі:

— Оце послав нечистий мені гостя проти ночі! Ти приїхав наводити тінь на героя!? А що ти будеш за одно!? І де ти був, коли цей чоловік спасав наше село!? Any, вимітайся з моєї хати!

— Жінко добра, — хотів ії утихомирити Марко, але вона не дала договорити, з кулаками посунула на нього.

— Ні, для тебе я не маю доброти! Геть, поки сусідів не покликала, а вони тобі швидко усі боки обіб'ють.

— Та послухайте...

— Вимітайся, вимітайся, поки не пізно.

Марко вискочив з хати, а навздогін йому з порога іще гримів розгніваний голос молодиці:

— І не подумай десь отут ночувати... Я зараз же розпущу славу про тебе на все село. Іч, приїхало, якого давно не бачили в наших краях.

— Кого ти, Зінько, так чихвостиш? — обізвався збоку чоловічий голос.

— Та одного зайду. Прибився оце до мене і, тільки подумайте, почав наводити тінь на Марка Безсмертного. Позавидував, що той стільки підбив танків.

— Де він, лобуряка!? — позлішав голос у чоловіка.

— Подався кудись у тумани. І де тільки беруться такі заздрісні та чорнороті?

А Марко в цей час, притулившись спиною до тремтливої дикої груші, беззвучно сміявся і витирав долонею радісні сльози.

"Дорогі мої, добрі люди", — звертався до тих, які й далі кобенили його. Знов у грудях чоловіка стрепенулась велика сила любові, а в руках — жага до праці, діяння; дріб'язкове ж зникало, наче полова за вітром.

XLIII

Пізнім зоряним вечором Марко повертався додому. Достиглі зорі випадали з небесного Яїиття, не досягнувши земного, і, можливо, звичайний осінній листок був щасливіший за них: він золотим човником падав на п'янку землю, щоб стати землею і дати комусь життя. Тихо-тихо шелестить листя вгорі і під ногами, а ще тихше, тільки для своєї душі, Марко наспівує пісню:

Он не знав козак, та й не знав Супрун,

А як славоньки зажити.

— Це ти, сину? — з темряви назустріч йому виходить мати, і слова її шелестять сумом, як осіннє листя.

— А чого, мамо, ви такі? — недобре передчуття кігтями впивається в душу чоловіка.

— Та... іди ж додому. Скучили всі за тобою, — щось приховує мати.

Марко в тривозі охоплює матір обома руками, заглядає у вічі:

— Кажіть, не таїться...

— Скажу, скажу, сину, — тяжко зітхає, і зітхає дерево над нею. — Правда співається у цій пісні, що не знав козак, як славоньки зажити. Як міг, здобував славу твій товариш Григорій, і люди його любили, і жінку його поважали, і діток, а виходить, що він ворог.

— Що ви, мамо!? — аж зойкнув Марко.

— Що чуєш. Заарештували нашого вчителя. Ордени позривали з нього, начеб він їх не кров'ю заробляв, а так дурничкою десь виколупав. Виходить, аби не воював чоловік з фашистами, а зашився у закуток, як хробак під кору. то й жив би собі лихо-тихо і не було б що здирати з нього... Як, сину, тяжко окривдили чоловіка. Його Катерина оце вмирала в нашій землянці, кілька разів на долівку падала. вставала і знову падала, а попідвіконню голосили її дітки. Ніколи, Марку, не повірю, що такий чоловік міг ворогом стати. І чи не правду каже дід Євмен: е хтось такий, що черв'яком заліз у яблуко і вигризає різні ходи... Куди ж ти, Марку? Почекай!

— Я йду, мамо!

— Куди,сину?

— Ще й сам не знаю. Але треба кудись іти, щось робити...

І він іде сонним селом, і чує стукіт свого болючого серця, і бачить, як попереду випадають зорі з небесного життя, не досягнувши земного... Хто ж брудними руками вчепився в твою душу і в твою біографію, Григорію, хто під корінь б'є ножем нашу святість і найкращі поривання? Поцілуйки, тільки поцілуйки, будьте, ви прокляті навіки! Невже чиста людська кров проливалась для того, щоб ви іржею почали роз'їдати і любов, і вірність, і правду? Ні, ви брешете, змії підколодні, доберемось і до вас.

Марко підходить до подвір'я Задніпровського, від хвилювання довго не може відчинити хвіртку і мало не виважує її з петель. На нього напливає перша зустріч у церкві. потім він бачить Катерину, дітей і, відчуваючи обабіч їхні тіні, зупиняється перед омертвілою землянкою, де лежить забута, з розплющеними очима дитяча лялька. Марко піднімає п, і лялька, лякаючи його, безпомічно вимовляє: "Мамо". Він, як дитину, пригортає до себе нахололу, росою зволожену ляльку, опускається по східцях і тихо стукає в двері.

В землянці щось зашаруділо, і згодом обізвався зляканий жіночий голос:

— Хто там?

І навіть тепер Марко здивувався: як змінився Катеринин голос, ну, нічогісінько не залишилось од його співучого клекоту. Здається, він навіть помолодшав. Але як він міг помолодшати в такий час?.. Нісенітниця, та й годі.

— Це я, Катерино Павлівно.

— Хто ви? — знов озивається не Катеринин голос, і щось таке знайоме й далеке-далеке забриніло в ньому.