"Чим же він сніває?" — з жахом думала дівчина, знаючи, як гарячий свинець покраяв і потрощив Безсмертного. Але ось пісня затихла. Оксана зупинила коні, нахилилась до Марка. Його серцю уже не вистачало крові, і воно зупинялось, стихало, мов пісня.
— Товаришу Безсмертний, товаришу Безсмертний! — закричала Оксана, перелякано торкаючись руками його плечей. — Не вмирайте, будьте настільки милостиві... Я повинна здати вас живим...
— А я не в... мираю... Я в... видужую. Тільки зерно підігрій... Холоне, — не так почула, як відчула тиху відповідь. Марко хотів розплющити повіки, але тепер для нього це було непосильною роботою. Від усіх його намагань лише легенько здригнулись перехрещені вії. Це не здивувало його, а дивувало те, чого це дід так довго їздить під вікнами, а в двір не в'їжджає, і чого так страшно гримить громовиця, а дощ навіть не шелесне...
Польовий армійський шпиталь знаходився під землею, а на землі, як обрубані й необрубані кряжі, лежали поранені — для них не вистачало місця ні на операційних столах, ні в підземеллі палат. Посірілий, злий від безсоння і втоми, начальник шпиталю непривітними очима зустрів новоприбулих і хрипко запитав Оксану:
— Що, й досі порядку не знаєш? Поранений не з нашої армії. Везіть у свій шпиталь.
Дівчина розгубилась, безнадійно опустила руки, і сльози самі покотились на шинелю.
— Чого ревеш, недотепо!? — розсердився начальник шпиталю. — В ляльки б ще дома бавилась, а вона на фронт побігла. Добровільно ж пішла?
— Добровільно, — винувато схлипнула дівчина, притихла і враз не вона, а слова її заридали: — Що ж я у той шпиталь довезу? Одне, тіло без душі? І полковник Горюнов наказав під розписку передати вам, — безпорадно і вперто, мов колосок у росі, хилилась і випростувалась дівоча постать.
— Полковник Горюнов? — шанобливо перепитав начальник. —Хто ж цей боєць? — кивнув на підводу.
— Безсмертний.
— Яке гарне прізвище! — подобрішали слова і обличчя начальника шпиталю. Довгим, як у піаніста, пальцем він підкликав двох санітарів, показав їм на Безсмертного:
— На стіл!
Санітари підійшли до підводи, на мить насторожено обернулись, прислухаючись до заходу. Колеса війни вже гуркотіли недалеко від шпиталю.
— Так, — глибокодумно сказав один.
— Буває, — погодився другий і зітхнув.
— Не никайтесь! — підігнав їх начальник шпиталю. Санітари поклали на носилки Безсмертного й понесли в підземелля, що лаялось, стогнало, плакало, командувало й задихалось у випарах ліків, крові, землі.
— Трояндо, Трояндо, я Лілея! — викликав когось із далини поранений радист. — Як чути? Прийом... Трояндо, Трояндо!..
— Пішов ти к чортовій матері зі всіма своїми квіточками заразом. Ой, болить.
— Що болить?
— Нога болить.
— А де ж вона?
— Нема. В окопі залишилась, а тут болить...
Хтось шарпонув Марка за ногу, потім за другу й здивувався:
— Ви погляньте на цього новака — у нього замість онуч роздертий есесівський прапор.
"Топчу фашизм!.. Топчу кривду!", — хотів сказати Марко, але слова його були такими кволими, що не могли розтулити уст.
Марка знову підхопили чиїсь руки, кудись понесли і поклали на щось холодне. Він відчув, як на нього наклала приторно-ідучу маску, і зрозумів, що лежить на операційному столі. Та його охопила така слабість, що уперше за всій війну подумав про смерть. І після цього перед ним хитнулись, розходячись у різні сторони, дві дороги. Одна, просвітлена, бігла в рідне село, до неї притиралися головаті соняшники і його хата-білянка, а друга, сіра, імлиста, опускалась у темінь.
"Оця перша — на життя, а друга — на смерть", — зрозумів Марко, стараючись якось не помічати тієї другої дороги. Але видіння перемежовувались — їх не можна було обхитрити. Раптом все здригнулось од вибуху. Обвалюючись, загупала земля, почулися зойкк, а потім хтось крякнув:
— Хірурга, хірурга виносьте?
Густі гарячі хвилі, обдавши Марка, почали шалено намотуватись на нього й розтягувати все тіло. З цим нестерпним відчуттям він кудись провалився, але згодом почав спливати чи виходити з небуття. Він почув, як хтось, скрадаючись, підійшов і став біля його ніг. Марко розплющив очі, холонучи: на тлі темені, мов на велетенському рентгенознімку, побачив смерть. Вона була точнісінько така, якою знав її з прадавніх казок, з малюнків чи сновидінь.
Смерть відділилась від свого рентгенівського знімка, поглянула на Марка і втомлено, без погрози сказала:
— Тепер уже, Марку Проклятий, настав твій смертний час.
— Брешеш, костомахо! — Не злякався — обурився Марко. Надлюдським зусиллям він підвівся з столу, болючими ногами-ступив на землю і стиснув кулаки, готуючись битись до останнього подиху.
Але смерть не кинулась на нього, а здивовано запитала:
— Чого ж я брешу?
— Бо я не проклятий... То давно, ще до революції, так дражнили мій бідний знедолений рід і мене. Тоді ми були прокляті... І час мій не вийшов, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею, не нажився.
— Це все правда, — погодилася смерть. — Але ти не маєш чим жити.
— І знову ти брешеш — у мене все є, щоб жити.
— Усе? А де ти візьмеш крові для свого серця?
— Її дадуть мені брати.
— У тебе вже їх нема. Хіба забувся, що я всіх трьох забрала на цвинтар?
— Цього не забувають. Ти забрала трьох, а в мене е тисячі братів — по вірі, по совісті, по любові. Я а ними, вони — зі мною, і в нас одна кров, одне життя... Іди геть од нас! — Марко, пронизуючи очима очниці смерті, підняв на неї кулаки.
І смерть знітилась, відступила назад, увійшла в свій знімок і зникла.
Перед Марковими точима знову з'явилося дві дороги. На тій, що вела через усю землю до його дому, блиснуло сонце, і на його сяйво повертали і повертали золоті голови, обсипані росою і бджолами, соняшники. А на другій дорозі гойднувся мертвий туман.
Марко, мліючи, заточуючись, падаючи і знову підводячись, як міг, пішов до соняшників. Вони побачили його, загойдалися, вітаючись з ним. Він таки дійшов до золотого поля і вже мав упасти, але соняшники шершавими хліборобськими руками підтримали його, як він колись у аегоду підтримував їхній рід. І тепер поміж ними він теж був схожий на знівеченого, з виваженим корінням соняшника, якому за всіма правилами і законами треба було б умерти, але який своїми законами тримався життя.