Але в "Кобзарі" не таке віддільне зображення світлої сфери, як виконав Данте, поокремивши весь досвід життя і уяви, думки і серця — в трьох категоріях: жахливого, спокутного і радісного. На відміну від того, Шевченко зобразив саме серце людини, всю сферу життя її душі — як один всесвіт, найсправжніший і найважливіший, з безперервною протиставою в ньому між двома сторонами: "незлобних, праведних", як діти; і, як звірі, "скажених", деспотичних. Безліч проміжної ві-дозміни духовної доєднується до неомірности драми вселюдського серця, в зображенні якого і сама поезія Шевченка стала, можна сказати без помилки, найсердечнішою в історії світової лірики. Ніхто так відразу і так повно не змушував звучати найщиріші і найніжніші струни: десь на останніх глибинах серця, куди ніхто з людей не проникав поетичними словами. Це в нього — від братерської любови до "малих отих", яких Євангеліє заборонило зневажати, бо їхні янголи щодня стають перед обличчям Божим, але яких, однак, поругано, мов тварину. Мабуть, все болюче оскарження небожителів ■— перед лицем Творця, відгукнулося на землі в плачах і обуреннях кріпацького поета.
Він преклонився перед терпінням всіх, затоптаних в чорноту життя, але вірних заповіді любови. Він оспівав їхній хрест щоденний, їхній збережений образ богоподібности, серед крайнього страждання і дикої наруги над ними. Він підняв образ того опльованого і замученого раба до світлої височини розсуду: перед очима всіх людей правди на землі. Бувши сам — як ті упосліджені, він зостався вірний їхньому милосердю; 1 він, аж до останньої можливости, все робив, щоб зм'ягчити залізні серця їхніх душителів і вішателів. Благав і докоряв, грозив і картав розпеченим до білого віршем. Співав їм несказанно зворушливі пісні про матір-наймичку, про всіх безталанних життя цього: щоб прихилити їхню душу і збудити гарячу сльозу спочуття — може вона зм'ягчить ожорсто-чених. Він молився і сам за них, разом з неофітами,, терзаними в ланцюгах. Все, що відзначає духовне перебування людське на білому світі, затьмареному до чорноти пекла, ввійшло в "Кобзар". І от, крізь катівську пітьму, непогасимо горить "огнем невидимим святим" ласка небесна: світить до жертв нещастя; "святая зоря" веде крізь пе-келля. І, супроти нього, <юбрг люди відстоюють і рятують свій окремий світ, де кожному щирому чоловікові "добре буде". Вони бережуть иозе небо, невидимо будоване силами Божими в їх серці;
і вони самі — учасні помічники при творенні Царства, що здійснюється за їхнього гіркого життя: проти всієї кривди і влади звіра.
Шевченко був поетом Нового Єрусалиму — духовного: оповідаючи, як, подібно до ранкової ясности перед появою сонця, Царство означується в людях, під час їхнього хресного восходження.
Були невільники. Таким і тоді відмовляли в особистій свободі, і тепер відбирають право на неї.
Але вища справедливість дарувала їм свободу, якої ніхто не міг знедійснити, — свободу від гордині, лукавства, злоби і всякої неправди; дарувала через приналежність людей до істини Царства. Бо сказано: "Пізнайте істину і вона визволить вас". Якраз ці слова Христові оголи в основі визвольної діяльності* Кмрмло-Методігвемсого братство, як свідчить П. Куліш, попереджуючи в спогадах, що про це "хай знають усі". Звідти братчики взяли духовний ключ для звільнення людей з кріпацтва. Вчив і Апостол: "де дух Господній, там свобода".
Коли навіть ще не могли кріпаки побачити істини, то вже саме шукання — в дорозі віри, — давало їм певну запоруку того визволення, що має вічну цінність.
Аби шукали; хто шукає, той знайде.
Тут покладено також одну з найосновніших підвалин західньої культури: право вільного особистого шукання істини, без жодних адміністративних обмежень; без жодних заборон від держави.
Ідея цього шукання зберігається віками, відколи її висловив Августин Блаженний:
"Боже, Ти створив нас для Себе, і душа наша і м'ятуще серце доти томляться, не знаходячи собі спокою, поки не заспокояться в Тобі".
Рідко хто з новочасних поетів так переживав це шукання, як Шевченко, чиє духовне життя було допитливою мандрівкою. Томився душею, подібно до "фавстівської" людини; м'ятущим серцем іноді загорявся в бунті і відвороті, щоб знову ж прямувати чимдуж висхідною стежкою.
Він знав про стан блаженного втішення серед всіх скорбот, дарований побожному шукачеві істини; і виобразив той стан: "серце щебече Господнюю славу". Тоді кобзар щасливий, не зважаючи на старість, самоту, нерозуміння людьми і всі злидні життя, в яких "попідтинню, сіромаха, і днює й ночує". Серед найчорнішої недолі знає втішення. Бо зберіг знання істини, з якою душа дістає осо-бисту свободу не для свавілля, але для прийняття Божої волі: це — вершинна ідея свободи особистосте, розкрита в культурі Заходу і в творчості Шевченка.
Однак, подвиг співця, шукача світла собі, як також всім іншим, зустрічає не тільки нерозуміння, але й прямий осуд.
Один з клясиків-корифеїв, виразників західньо-го світогляду, писав:
"Це апостольське служіння, ця глибока переконаність людей обдарованих накладає їм них тяжке обвинувачення, що висувають проти них майже всі люди, які нездібні мислити".
Одночасно сказано також і в "Перебенді" Шевченка, що "насміються", "дурнем" назвуть, "проженуть" гуляти понад морем, "одцураються". Хто ж вони? — передусім діячі з "Літературної газети" і, звичайно ж, їхні думкодержці з партійних олімпи-ків: звідти забороняють писати правду.
Пророча сторона в поезії Шевченка така сильна, що ніби про сьогоднішній день читаємо, коли з гіркою насмішкою сказано про удаване потурання сильним, аби закрити від них свій вільний духовний світ.
Треба оборонити найвищу цінність — духовну свободу в повній незалежності. її значення зберігається навіть при зовнішній несвободі людини, як говориться в Софокла: "хоч моє тіло в рабстві, ще мої думки — вільні". Якщо ця особиста свобода думок збережена, вона запалить також інші душі в свій час і допоможе розкрити очі народові; а не буде її ні в кого, тоді і надія на визволення з деспотії марна.
Шевченко до кінця днів непохитно вірив, що слово провісника спроможне розбити тьму неволі, коли б тільки збереглося вільним від всякої за-лежности в рабодержців. Віра справдилася на самому поетовому слові: з ним як духовною зброєю народ України вибився з неволі царської.