Я багато читав Джімові про королів, про герцогів та всяких там графів, про те, як пишно вони вбираються, у яких живуть розкошах, як один одного називають "ваша величність", та "ваша світлість", та "ваша милість" замість того, щоб сказати просто "містере"; а Джім знай лупав очима — так усе те його зацікавило, а тоді сказав.
— А мені й невтямки, що їх достобіса. Я ніколи про жодного і не чував, хіба що про царя Соломона, та ще бачив отих королів, що на картах намальовані. А скільки ж король дістає платні?
— Скільки? — відказав я.— Та хоч і тисячу доларів на місяць, якщо заманеться. Скільки захоче, стільки й бере — адже ж геть усе належить йому.
— От кому життя! Ну, а яка ж його робота, Геку?
— Робота? Аніякісінької. Таке скажеш! Королі сидять собі на троні, та й годі.
— Та невже?
— Авжеж, сидять. Хіба що трапиться війна, ну, тоді вони йдуть на війну. А так нічого не роблять; виїжджають на полювання... з соколами полюють. Ану тихо!.. Що це шумить?
Ми схопилися й почали роздивлятися навколо. Пусте! Виявилося, що то чалапали по воді колеса пароплава, який саме обходив ріг. Ну, то ми заспокоїлися й знову посідали.
— Еге ж,— кажу я далі,— а то, бува, коли королі починають нудитися, вони заводяться з парламентом. А якщо хто надумається їм перечити, тому наказують відрубати голову, та й по всьому! А найбільше вони гуляють у гаремі.
— Гуляють де?
— В гаремі.
— А що то за штука — гарем?
— Місце, де король своїх жінок тримає. Та ти що? Невже ніколи не чув про гарем? І Соломон мав гарем. У нього там було жінок-жінок... мало не мільйон!
— Атож, атож, правда! Мені те зовсім вилетіло з голови. Гарем — це, мабуть, щось ніби пансіон. Гай-гай, який же там гармидер та галас стоїть у дитячій кімнаті! Та ще ті жінки, певне, проміж себе лаються та чубляться, й таку бучу збивають, що хоч із хати тікай. А ще кажуть, Соломон був наймудріша людина на світі! Овва! Та зроду я цьому не повірю. І знаєш чого? А того, що мудра людина нізащо не житиме в такому пеклі. Нізащо не житиме! Мудра людина побудує собі, ну, хоча б котельний завод, а коли їй остобісіє гармидер — вона візьме та той завод і закриє.
— Хай і так, а все ж він був наймудріша людина на світі. Мені сама вдова про те казала.
— Начхав я на те, що вдова казала; як собі знаєш, а я не вірю, що він був мудрий. Траплялося, часом таке встругне, що далі нікуди!.. Пам՚ятаєш, як він загадав був немовля розрубати надвоє?
— Аякже, вдова мені про те розповідала.
— Тож-то і є! Дурнішого за те й не вигадаєш! Ні, ти тільки подумай, що ж воно виходить! Хай оцей пеньок буде одна жінка, а ти сам будеш друга жінка, а я — Соломон, а оцей долар — ваш синок. Обоє ви доводите, що він ваш. Що ж тепереньки маю робити я? Я мав би запитати в сусідів, чий це долар, та й віддати його справжньому власникові цілісіньким,— розумна людина тільки так і зробила б! Та де там! Я, замість того, беру долара й розрубую його надвоє, і даю одну половину тобі, а другу половину другій жінці. Он як надумав зробити той Соломон із малою дитиною. А тепер я тебе запитаю: на якого дідька може придатися половина долара? Хіба ж ти за неї що купиш? А на що може придатися половина немовляти? Та я й за мільйон таких половинок нічого не дав би.
— Не мели казна-чого, Джіме! Ти зовсім не втямив, в чому там суть!
— Хто? Я? А йди ти собі! Що ти мені своєю суттю баки забиваєш! Якщо в чомусь є бодай якийсь розум, то я його побачу, а в такому вчинкові, замість розуму, саме безглуздя. Адже ж ті жінки сперечалися не за половинку немовляти, а за ціле немовля; а якщо людина сподівається владнати таку суперечку однією половинкою, виходить, їй бракує олії в голові. Не говори про свого Соломона, Геку, я його знаю як облупленого.
— Кажу ж тобі, ти не втямив, у чому суть.
— Відчепись ти від мене з тією суттю! Я знаю те, що знаю. Я так собі думаю,— справжня суть глибше. Суть у тому, які в Соломона були звички. Візьми, приміром, людину, що має тільки одну чи дві дитини,— та невже ж та людина не глядітиме своїх дітей? Ні, глядітиме, ще й як! Вона знає, що дітьми треба дорожити. Візьми знову ж таки людину, що в неї аж п՚ять мільйонів дітлахів по всьому будинкові гасають,— ну, то, звісно, інша річ. Їй, звісно, однаково, чи то немовля рубати надвоє, чи то кошеня. Тих дітлахів у неї і без того чортова гибель. На одну дитину більше чи на одну менше — однаковісінько для Соломона.
Зроду не бачив такого негра. Якщо він собі в голову щось убгає, то вже нічим того звідти не виб՚єш. Іще такого не бувало, щоб якийсь негр отак на того Соломона нападався. Тоді я звернув розмову на інших королів, а Соломонові дав спокій. Почав розповідати Джімові про Людовіка Шістнадцятого, котрому колись, давненько вже, відтяли голову у Франції, та про його маленького сина, що звався Дофін, чи як його там, котрий теж мав королювати, а його — хвать та й у в՚язницю; кажуть, що малий там і помер.
— Бідолашне хлоп՚я!
— А хто каже, ніби син отой утік із в՚язниці й урятувався, а потім начебто майнув до Америки.
— Оце добре! Шкода тільки, що йому тут нудно: ні з ким товаришувати. Адже ж у нас немає королів. Правда, Геку?
— Немає.
— Виходить, для нього в нас і посади не знайдеться. То що ж він тут робитиме?
— А звідки ж я знаю! Декотрі з них ідуть до поліції, а декотрі навчають наших цвенькати по-французькому.
— Отакої, Геку! Та хіба ж французи говорять не по-нашому?
— Ні, Джіме. Ти не втямив би, що вони говорять, ані словечка не второпав би.
— Отуди к бісу! Що ж воно виходить?
— Не знаю, але так воно є. Я читав у книжці про їхні дурні теревені. Ось, приміром, підходить до тебе чолов՚яга та й каже: "Парле ву франсе?" Що ти тоді подумаєш?
— Анічогісінько я не подумаю, а тільки затоплю йому в пику — звісно, якщо той чолов՚яга не білий. Щоб я дозволив негрові так мене вилаяти!
— Тю на тебе! Та це ж зовсім не лайка. Він просто запитує, чи ти вмієш говорити по-французькому?
— То чом же він не спитає по-людському?
— Та він так і каже. Тільки по-французькому.
— Ну, що ти мелеш? Я й слухати не хочу твоїх нісенітниць!
— Слухай, Джіме, а кицька говорить по-нашому?