І все ж найбільшим, найвиразнішим, найхвилюючішим чудом було для Хлопчика (і залишилося, на все життя, для мене) НЕБО. На доказ, що я не одорослішую почувань Хлопчика, це моя дочка у ранньому дитинстві. Орисі було трохи більше двох років, коли ми вперше вивезли її на літо за місто, знявши кімнатку в Ірпені. Вона часто хворіла, була дуже нервова. Одного вечора влаштувала нам такий концерт, що Ірина нічого іншого не придумала, як загорнути її в ковдру і винести в сад. Над Ірпінем цвіло серпневе, в повному буянні зірок небо. Такого неба над великим містом ніколи не буває. Дочка побачила його вперше. Зорі китицями звисали із темно-синього небозводу, блискучі, живі, сяйною пасмугою світла стелився аж до небокраю Чумацький Шлях. Так цвітуть хіба що акації у погожі, душні дні. Орися враз перестала плакати і зачаровано дивилася на вечірнє небо, простягаючи ручки до, здавалося, таких близьких зірок. "Салют!.." — сказала вона, засміялася щасливо і застрибала на руках у матері. "Салют життю…" — подумав я, згадуючи себе, малого. Я вперше отак побачив нічне зоряне небо, коли над селом зчинилася стрілянина і ми бігли через город у льох до баби Теленихи. Я не знав салютів і не міг ні з чим порівняти видовища, що відкрилося моїм враженим очам. Я увібрав, всотав його у себе навіки. Ми починаємо за традицією мислити себе десь уже із шкільних літ, хоч до цього прожили ціле життя. Але його потроху затягує непроглядною паволокою, як синю вікнину хмарою, пізніше, діяльне юрміння наше в людському вулику. Хоч нитки, з яких ми потім тчемо свою долю на кроснах років, прядуться, снуються в основу, напнуту на воротило емоцій, — у ранньому дитинстві. Орисі було років три-чотири, коли одне з моїх оповідань переклали на японську мову і видрукували в часописі. Публікація відкривалася моєю фотографією з крихітною, ще в пелюшках, дочкою на руках. "Бач, як добре бути дочкою письменника, — мовила бабуся, — і твою фотографію побачать у Японії!" — "Мою фотографію надрукували не тому, що я дочка письменника, а тому, що я мрію бути ветеринаром…" — гордо заперечила Орися. Ветеринаром вона не стала, стала істориком, але любов до менших братів наших — з нею назавжди, в душі, в крові.
Небо для Хлопчика було майже тим самим, чим для сучасної дитини є кольоровий телевізор. З однією, суттєвою різницею. Телевізор розжовує уже готову інформацію і ті жованики вкладає у свідомість дитини, лише ковтай. У Хлопчикові небо лише розбуджувало уяву, фантазію, сприяючи творенню власних картин і сюжетів. Велетенський екран неба над Хутором ніколи не відключався, не гаснув, він схилявся навіть над сонним Хлопчиком, приходив у його сни. Небесний екран безперервно мінився кольорами, по ньому безустанно пливли хмарини, білі кучматі оболоки, чорні тучі, пливли сонце, місяць і зорі, а в особливо щасливі дні край небозводу засвічувалося багатобарвне коромисло райдуги. Хлопчик міг цілими днями сидіти в самотині на Артемовій лавочці або під копицею соломи в городі, або на стернищі, коли уже пас теля чи свиню, і дивитися в небо. Розкішні, сліпучо-білі оболоки у синьому бездонні його уява перетворювала на острови, по яких він бродив, на вітрильники, на яких він плавав, на казкові засніжені гори з дивовижними істотами, на птахів і звірів з материних казок. А ця яскраво синя глибінь літнього чистого неба, в якій подумки пливеш, у яку занурюєшся, в якій розчиняєшся, стаючи невагомим, безтілесним, стаючи — не знаєш ким і чим, бо ще в тобі немає слів для визначення твоєї безтілесної суті, є тільки інтуїтивний здогад, чуттєве прозріння. А це густо-синє, кольору Петрових батогів, розквітлих край дороги, небесне поле з отарою білорунних баранців, пір'їстих хмарок і з бліденьким, випитим ніччю, майже прозорим місяцем на видноколі…
З плином часу небо для Хлопчика ставало чимось більшим, значимішим, аніж екран для споглядання чи грифельна дошка для замальовок уявою. Чим суворішим, гіркішим ставало для нього земне життя, тим частіше почувався Хлопчик пташеням, що випало з гнізда. Гніздо було там, на небі, і він неминуче повернеться в нього, коли підростуть крила. Там, на небі, його справжня домівка, а на землі він лише в гостях. Невидима пуповина єднала його ще дитячу, але почутливу, мрійну душу із синім небозводом, розцяцькованим білими хмарками, а вночі — блищиками зір. Хлопчик тягся до неба, як тягнуться до нього трави, квіти, дерева. Він заздрив вербам і осокорам, які своїми сріблясто-зеленими, розчухраними вітром головами діткалися небесної сині. А найбільше заздрив водокачці на пагорбі посеред Загального двору, бо вона була ще ближче до неба, аніж куцуваті порівняно з нею дерева, розмовляла з небом, як рівна, котила по синьому полю своє крильчасте колесо, як він, Хлопчик, обруч по стежці. Можливо, це не переборне устремління в небо почалося з нашіптувань матері про доброго Боженьку, який живе на небесах і заступається за усіх людей, покривджених на землі, нашіптувань вечорами, перед сном, коли Хлопчик затишно окукоблювався між теплим комином печі і теплими материними грудьми. Мати навчала його молитві до Бога і розповідала про царство Боже на небі, що зветься Раєм, з такими подробицями, так довірливо і пристрасно, наче щойно сама зійшла з небес. Усе, чого бракувало матері на землі, — миру і злагоди між людьми, справедливості, тепла, їжі, — усе було ТАМ. І все ж, здається, материні солодкі нашіптування про справжню, небесну батьківщину людей лише потверджували те, що Хлопчик уже знав. Знав, не відаючи звідки і від кого. Знав ще від народження. Знав — до з'яви своєї на землі. Бо життя його ніколи не починалося і ніколи не закінчиться. Воно було і буде завжди, воно вічне, як небо над землею.
І коли Хлопчикові ставало зле на землі, він поривався повернутись на небо, у гніздо, з якого випав. Як жовтороте, безкриле пташеня, що жалібно цвірінькає під деревом, вистромивши з трави голівку, поки його не схрумає кіт. Один час, на п'ятому чи шостому році життя, Хлопчик почав було мочитися в постіль ночами, у сні. Мати сварилася, виганяла ранками у двір, на осоння сушитися, а сестри голосно, на весь куток глузували з нього. Він став боятися хати, постелі, ночей, сну, уникав товаришів. Уже він відкрив для себе простори Загального двору, як мореплавці у юності людства відкривали простори безберегих морів і океанів. І цілі дні нишкав по його глухих, безлюдних закутках, з жахом думаючи про вечір, коли мати з ґанку кликатиме його додому. Лише небо над головою, лагідне, глибоке, шовково-синє, розуміло його і співчувало його безутішному горю. І одного надвечір'я Хлопчик вирішив повернутися туди, звідки прийшов, — на небо, у гніздо, до своєї справжньої домівки. Шлях на небо був єдиний — по залізній верхотурі водокачки. Від самої землі до гострокрилого колеса, що увінчувало водокачку, щаблистою стежкою в небо стелилася драбина, вузька і прямовісна. По ній іноді піднімався дядько, що ремонтував водокачку, спочиваючи на дощатих, фарбованих у червоне майданчиках. Уже день хилився до ночі, уже зачинилися комора і млин, і Петро Петрович, коваль, погасивши вогонь у кузні, пошкандибав на Хутір. Але небо ще було манливо синє, ніжне, з білими пелюстками рідкохмар'я в чолопочку. Воно кликало до себе, обіцяючи край земному соромові, докорам і насмішкам. Через багато-багато літ я побачу, здається, в музеї битви при Берестечкові, ікону із зображенням драбини, приставленої до хмари. З хмари привітно і лагідно усміхається Бог, а біля підніжжя драбини — постать людини. Я не був одинаком у химерній історії наївно-довірливого людства, не я перший мріяв дістатися неба з допомогою земної драбини. Я узявсь обіруч за холодне драбинище, підтягся і зіп'явся на перший щабель, високий щабель. Далі вже було легше, лише перебирати ногами, не відриваючи рук від драбинища. Так я дістався до першого майданчика, пірнув головою у ляду і сів на теплі, зігріті сонцем дошки перепочити. Уже я був урівень із чорним, задимленим димарем колгоспної кузні і земний світ прощально стелився переді мною, аж до крайніх, по той бік Загального двору хат. І стріха нашої хати визирала з-за Артемового саду. І город наш, і сад, обрамлений зеленими пасмугами вишняку. Але усе те, земне, уже мене не обходило. Небо поклично, рожевощоко, бо кружало остигаючого сонця, наче шмат заліза на ковадлі, уже опускалося за обрій, усміхалося до мене. Я подерся вище і з наступного майданчика очам моїм відкрилися сільські вулиці на схилі гори, чіткі, наче намальовані, схожі на намисто з нанизаними на них намистинками хат, а на самій горі, над бузковим земним смерком, густо-червона, ще висвітлена сонцем, баня сільської церкви. А потім земля віддалилася, розтанула, зникла, бо я уже боявся дивитися вниз, робилося страшно, до тремтіння, до корчів у тілі. Відтепер бачив я саме небо, вже пригасле, ніби посипане попелом, але ще з малиновими, кольору морсу в сулії, що його приносила з міста матір, видовженими острівцями хмар. Але й вони погасли, коли я вже сидів на верхньому, вузькому, як лава, майданчику, звісивши у ляду босі ноги. Наді мною бовваніло лише колесо, припнуте до верхотури водокачки, в крилах якого посвистував холодний вітер. А ще вище, — і навколо, і внизу — непроглядна, сизувата мла, крізь яку деінде визублювалися зорі. Але і вони звідси, з верхотури, із залізного шпичака водокачки, що загубився в порожнечі, між землею і небом, здавалися непривітними, суворолицими, чужакуватими. Ніхто не чекав на мене, не виглядав у цьому темному непроглядному небі, ні добрий Боженько з материних оповідок, ні його світлі янголи, як виглядала мене досі, дошукуючись, догукуючись у городі та на вулиці, моя матінка. Не було на небі кубла, з якого я випав, а було тепле, таке манливе тепер кубельце лише на землі, біля теплого комина, кубельце, яке я самохіть проміняв на холод ночі і небесної порожнечі. І я заплакав, заридав, заголосив, зі страху і розчарування. Мій безутішний плач почув Сашко Раків, що конюхував у бригаді, гнав коней у нічне, навернувши до корита з водою. Він і зняв мене з верхотури, притиснувши одною рукою до грудей, а другою ковзаючи по драбинищу. І ніколи ще, здається, не була мені така люба земля, на яку ми спустилися. Я біг додому Артемовою вуличкою, на якій ще теплів, нагрітий за день, пісок, сміявся і плакав од щастя, що мої ноги купаються в нім. Давно одмаювали зелені жуки на Артемовім бересклеті, і тільки недогризене цурпалля усе ще смерділо ними. Але навіть той сморід після холодного сирітства на водокачці, між небом і землею був приємний мені, бо земний і звичний. Мати сиділа на ґанкові і ридма ридала, уже подумки похоронивши мене. Я припав до її теплих колін, як до комина морозної зимової днини, коли забігаєш знадвору, геть задубілий, і знаєш, що тільки піч порятує…