Батько крякнув, як вутка, і став витирати подолом білої сорочки, в якій молотив, заплакані очі. Потім виніс із хати декілька рафінадин, всипав мені у жменю: "Однеси дівчинці, од зайця" Я поплуганився на Валине подвір'я, але вона зачинилася в хаті і дверей мені не відкрила. Я згриз їх у бур'яні. Рафінад був солонуватий од батькових чи моїх сліз.
Банально нагадувати зайвий раз, що світ земний — це театр. Та й небесний світ, принаймні в уявленні людей. Та й не знав я тоді, що таке театр, що таке кіно, навіть радіо в очі не бачив, чув лише від старших, що є воно. Телефонну лінію провели в село, вкопавши стовпи і навісивши дроти на сині скляні чашечки, наштиркнуті на залізні гаки, денцями вгору, коли я вже ходив до класу третього чи четвертого. Стовпи гули, коли до них припадеш вухом, і мої однокласники переконували одне одного, що то гудуть людські голоси. Я зробив епохальне відкриття, що то гуде в дротах вітер, і відстоював свій єретичний погляд на природу явищ, за що одержав добрих штурханів від Ковганового Миколи, переростка і забіяки. Я ще жив у кам'яному світі, ранньому, а може, пізньому неоліті з його ручними жонами, ступами, дерев'яними олійницями і дерев'яними відрами, коромислами, ходив у штанях полотняних, фарбованих у бузині або в настій дубової кори, з паличками на помочах замість ґудзиків. І все ж те надвечір'я ранньої осені сорок п'ятого року згадується мені тепер мов якесь театралізоване дійство, сцена із найнайсучаснішої модернової вистави. Можливо, через те, що хата Ольги Богулі стояла на пагорку, а двір, зарослий солонцем, без жодної халабудинки і деревини, зеленим фартухом збігав до хутірської вулиці. Сонце уже скочувалося за верховіття дерев по той бік вулиці, тіні видовжувалися, вповзали у двір, зате хатка і згір'я нижче неї були яскраво висвітлені. Павутиння бабиного літа ще політувало в небі, але вже прощально, нагадуючи про перший сніг, який не забариться. Ольжина хата з маленькими вікнами і низькими сінешними дверима була тільки лаштунками сцени, з-за яких актори з'являлися, аби узяти участь у дійстві. Точніше — акторки, бо двоє Ольжиних синів, Миколай та Володя і я сиділи в оркестровій ямі, якщо вже користуватися і далі театральними термінами, край двору навколо діжі, на віці якої стояв патефон. Ми накручували пружину патефона, міняли голки і платівки, яких було десь із півдесятка, усі з піснями і маршами воєнних літ.
Того дня, а це була неділя, Богулина Ольга, випросивши в колгоспі конячку, повезла на базар поросятко, поцвинка, а з базару привезла — патефон.
Хутірські жінки за звичаєм сиділи на лавочці, під Артемовим двором, зустрічаючи базарників, піших і кінних, перепитуючи про ціни в місті і хто що купив. Ще на горі, край Халявинського шляху, Ольга завела патефона, поставила платівку з якимсь побідним маршем і так в'їхала в село. Воза трясло на нерівній дорозі, голка стрибала і скреготіла об платівку, але марш звучав на всю московську силу, як полюбляв казати Артем, на всю околицю. Хутірські жінки були вражені до глибини своїх практичних, такими їх зробило тяжке життя, душ. Ще багато років, та й десятиліть, згадуватимуть вони про ту тріумфальну, наперекір усім бідам, лихам і смертям, з'яву Ольги на наших розстаньках. Треба було знати крайню бідність Богулихи, аби належно осмислити сам факт купівлі нею патефона. Сини її, та й сама Ольга, ходили в такому дранті, що навіть я на їхньому тлі, в своєму полотняному, але фарбованому в бузині і без прорізів вбранні виглядав багачем і модником. У хаті не було доброї ряднини, діти спали на голому черені, а вкривалися — материною куфайчиною. Три закінчені горшки, глиняна миска та ще дерев'яні ложки, що їх вистругав старший син, Миколай, — ото й усе хатнє начиння. Я дружив із її молодшим сином, своїм тезком, і досі їхня халупка — від ямкуватої глиняної долівки до голих вогких кутків — перед моїми очима.
Одвівши коня в бригаду, Ольга пішла по кутку, скликаючи до себе гостей. Вибірково, таких, як і сама, вдів, кому прийшла похоронка. На патефон. Не знаю, що гості їли і пили в Ольжиній хаті, я за столом не сидів. Мабуть, пили бражку з проса та хмелю або сивуху, яку тоді у нас гнали з картоплі і пророслого жита, а закушували капустою і вареною з мундирах бульбою. Веселилися жінки не від горілки чи бражки, а з надриву душевного, з протесту своїй вдовиній долі і всьому білому світові, що з похоронками ставав для них на всі дні й роки, до смерті чорним. Вони з'являлися в сінешних дверях, у сірих своїх полотнянках, у шерхотливих спідницях з брезенту, у парусинових хустках, з'являлися з підскоком, вистрибом, дріботіли, вигуцювали по зарослому шпоришем згір'ю, вистукуючи дерев'яними ложками об горшки і миски:
Ой, чуні, мої чуні, ласковіє!
І наліво, і направо — однаковіє!
І вже інша вигупувала босими ногами об суху землю:
Понад сахарним заводом
Пролетіла галка.
Він до мене вже не ходить,
Хай вона не гавка!
Узявшись за руки, жінки злились у пульсуюче коло, а посередині Богулиха крутилася млинком, вистукувала ложкою об горшок і виводила високим, тонким голосом нову частівку:
Дорогий, куди ти їдеш?!
Дорогая, на Донбас!
Забери мене з собою!
На чорта мені здалась!
А Параска Ракова, висока, статна молодиця, підхоплювала:
Якби я була циганка,
Та іще — красивая,
Вийшла б заміж за цигана
І була б щасливая!..
Тіні від дерев у сусідньому, через вуличку, саду довшали і скоро встелили весь двір Богулихи. Ми нагострили патефонні голки об мантачку для коси і знову наповнили окілля музикою. Потомлені і раптово постарілі вдови сиділи на призьбі Ольжиної хатини, ще залитої густим, рожевим сонцем, рядочком, наче перелітні ластівки, що їх прихопили у наших суворих краях ранні заморозки, і мовчки слухали бравурні марші військових оркестрів. А коли з патефона залунало сердечне, щемке "Жди меня и я вернусь, только очень жди…", вони заплакали, заголосили, запричитали, мовби над покійником.
Сумнішого свята я за все своє життя не бачив.
День згасав, ранні осінні сутінки сизим туманом облягали Хутір. Першою з призьби підвелася Параска Ракова і сказала, ніби скомандувала: