Був, є і залишуся до кінця днів своїх людиною з Хутора…
Одна із найхарактерніших рис творчої особистості.
Ніколи не любив і не люблю масу, череду людську, стовковисько людське, любив і люблю окрему людину з усіма її так званими позитивами і негативами. Не брак патріотизму, а внутрішня, вроджена неконтактність з масою тримала мене осторонь політичної боротьби у роки мітингових стихій.
Є закони юрми, мало ким у нас досліджувані. Усі ми в класі сільської повоєнної школи — голодні і голі, хіба що діти сільських начальничків та учителів підхарчованіші і вбрані трохи в краще лахміттячко. Але серед голодних і голих є ще голодніші і голіші. Батько мого однокласника Михайла Олійника загинув на фронті, залишивши п'ятеро чи шестеро, уже не пам'ятаю, малих діток. Окрім Михайла, з яким дружив, я добре знав ще Василя, трохи старшого віком. Обоє, як у нас кажуть, лобасті хлопці, найпершими в селі захопилися детекторними приймачами, а потім і ламповими. Їхня вгрузла в землю, перехняблена халупка нагадувала всередині радіомайстерню. Небо над порослою зеленим мохом стріхою було посноване антенами і громовідводами. Обоє блискуче закінчили школу, вступили до політехнічного інституту і стали радіоінженерами. Взимку ми в класі не знімали пальт і шапок, замерзало чорнило, і ми розігрівали чорнильниці за пазухами, коло грудей. За командою вчителя стукали дружно об підлогу взувачкою, яка у кого була, щоб не одморозити ноги. В один з таких днів хтось прохукав у шибці вікнинку і зчинив регіт: "Олійник на гору клубком котиться!.." Була перерва, клас гайнув на подвір'я. Школа стояла на горі і з двору проглядалася геть до низу крута сільська вулиця. Ми уже знали, що Михайло не має у що вбратися і в морозні дні пропускає уроки. Тепер він справді — котився, клубком, під гору, він сам собі пошив одяганку. Бо хотів до школи. Здається, із старого мішка, на якого Михайло нашив дратвою та дротом усе старе лахміття, яке тільки знайшов у хаті, від шматків вичовганої, облізлої кожушини до поли старого ватяника. Лише рукава тої одежини були ще цілі, із сукняної, коли б ще не дідової чумарки, але — довгі кінці їх метлялися нижче колін. Михайлове вбрання, зразок повоєнного індивідуального пошиву, пузирилося латками, грало у такт ході. Ступивши у шкільний двір, він підковзнувся на вичовганій стежці. Михайло лежав на боку, смикав ногами у закрижавілих ликових постолах, а підвестися не міг. Його латанина не мала пол, одягалася через голову, він лежав у ній, як у капшукові, спеленутий. А школярі навколо заходилися з реготу, вистрибували, витанцьовували, радіючи несподіваній розвазі. Я взяв його під руку, допоміг підвестися, і відтоді ми подружилися на довгі шкільні роки.
2
І настав гірко пам'ятний мені — та й усьому моєму поколінню — сорок сьомий рік.
Голодуху ми, діти, відчули раніше, уже з початком зими. Восени батько вивіз на базар яблука і купив мішечок житнього борошна. Капусняк, засмачений підсмаженою на сковороді кобзою, затираха на воді і кулага — ось наше розкішне родинне меню того часу. Розкішне без лапок, без іронії, бо наприкінці зими і того не стало. Ані діти мої, ані дружина не знають, що таке кулага. І слава Богу, що не знають. У довіднику написано, що це була пісна їжа поліщуків. Наш піст тривав місяцями, роками. Житнє рідке тісто заквашували у макітрі або чавунці, ніч воно солодало, гуляло в теплі, біля комина, потім його довго варили в печі, їли без хліба, бо хліба уже давно не було. Перед Новим роком в одному із шкільних класів встановили ялинку. На ялинових гілках висіли ватяні, підрум'янені червоною фарбою яблука і паперові, порожні всередині цукерки, розцяцьковані кольоровими олівцями. Я досі пам'ятаю прикраси на тій ялинці, але це пам'ять не естетична, це пам'ять фізіологічна. Закарбувалося у пам'яті лише те, що нагадувало про їжу. Я постійно почувався голодним. А до першого кулешику із стовченого у ступі жита було ще так далеко, цілих півроку. Той кулешик (сестра Марія насмикала у полі колосків) я теж запам'ятав назавжди. Я читав біля шкільної ялинки віршика про зайчика, який жив у темному лісі; поруч, на зеленій гілці висіло ватяне, рум'янобоке яблуко, і мені так хотілося впитися у нього зубами, що зводило судомою вилиці, я ковтав слова.
Перш, аніж тяжко брести по днях і місяцях голодного, страшного сорок сьомого року, дозволю собі короткий відступ.
Це уже стало для мене своєрідним "пунктиком" — доводити, що не сьогодні, коли усе дозволено зверху, зробився я раптом таким "сміливцем" і згадав про пережите. Занадто багато подібних "сміливців" з'явилося в літературі останніми роками, вони не викликають у мені нічого іншого, окрім моральної огиди. Взимку шістдесят третього року я, теж не вельми ситий, гнаний усіма, ходив по зачумленому партійними догмами Києву і писав повість "Злодій", про голод сорок сьомого року. Надрукована вона буде лише через чверть століття не з моєї вини. Але уже до того я видрукував своє "Колесо" — про голод тридцять третього і колективізацію і оповідання "Солодкий цвіт акацій" — голодна весна сорок сьомого, якою вона відклалася у душі Хлопчика. За те крихітне слово правди я своє одержав. Тепер думаю: якщо марксисти хоч у чомусь мали рацію і буття справді визначає свідомість, як нам твердили десятиліттями, чи стало б моє покоління поколінням шістдесятників, чи сталося б чудо пришестя його на суспільну арену без голодного сорок сьомого року, без нашого страшного дитинства? Певен, що ні, не стало б, неприйшло.
Інакше доведеться пояснювати справді-таки пришестя покоління, такого несподіваного, такого відмінного від своїх батьків, на корені, наче квіти, прибитих тоталітаризмом, сталінщиною, впливом якихось космічних чи й потойбічних сил…
Зберігся мій лист до матері дружини, написаний у Сретенську, біля китайського кордону, на початку шістдесят четвертого року. Забудьмо, що це мій лист. Коли мене, земного, не стане, авторство його не матиме ніякого значення, навіть для тих моїх сучасників, кому я антипатичний. Сприймімо його як документ покоління, як голос покоління. Наш родинний конфлікт ніколи не був суто родинним, дріб'язковим, це був таки конфлікт, але не людей, а поколінь, таких різних, таких майже несумісних. Цей лист письменника-солдата — спроба зламати стіну, яка розділяла покоління, відповідь на письмове каяття за деякі не вельми моральні вчинки…