— Ти корову поїв? — запитав батько. — На, осьдечки тобі Любка бублика передала.
— Дак я тольки пригнав її з поля, паслася добре. Зараз поїтиму.
Бублик був солоний од сліз моїх…
2
А Хутір жив своїм життям, приземленим і суворим, таким далеким од вирувань у моїй юній душі.
Упали глибокі сніги, вітер котив сніги з полів білими, велетенськими куделями, куделі облягали у хутірській вуличці, і скоро замети стали вищими од тинів та парканів.
Хати стриміли із заметів засніженими стріхами, як білі лісові гриби із опалого осіннього листя.
І кожна хата хутірська — то окрема Книга із карколомними житейськими сюжетами, людськими характерами і долями, яких би вистачило найписучішому письменникові на усе його життя.
І ту велетенську бібліотеку із ще не написаних книг я інтуїтивно, передчуваючи своє майбутнє ремесло, том за томом збирав у запасниках пам'яті.
Тієї зими я частенько, повернувшись зі школи, тікав од пусткуватості і незатишності нашої хати гулять до Артема з Артемихою. Старший син їхній служив у війську, молодшого забрали на Донбас у шахти, і старі, здається, раділи моїм візитам. Артем виписував і читав газету. Всівшись на лаві коло вікна, він починав читати газету з низу першої сторінки, де сповіщалося про візити до Кремля високих зарубіжних гостей і урочисті обіди з цього приводу. Прочитавши вголос рядок про приймання і обід у Кремлі, він одривався од газети і запитував у мене?
— Як ти, Володю, думаєш, що яни тамочки єлі?
Я мовчки знизував плечима, моєї фантазії не вистачало, аби підтримувати розмову на таку далеку од мене і таку гостру, бо вдома у нас тепер мало що було їсти, окрім хіба що пісного капусника, кремлівську тему…
— Навєрно, єлі яни, бляха, наваристий борщ із куркою, — розважливо, прицмокуючи, казав Артем, не дочекавшись од мене відповіді. — А може, бульйон із курки з вермішеллю. Як служив я у німця, бауера, у миколаївську, дак хазяїн з хазяйкою найболєй бульйон із курки полюбляли. Густий бульйон, як недоїдки з кісточками обгризаними мені у двір виносили, то скалки по мисці — наче іскри од сонця, бляха…
Я не знав, що таке "бульйон" і що таке "вермішель", і знову мовчав, ковтаючи слиньки.
— А на друге яни, бляха, єлі, навєрно, смажену курку…
Тут уже і я міг дещицю додати:
— З картопелькою розваристою, дядьку Артеме…
— А на третє їм, бляха, подавали кохвей, — продовжував свою смачну пісню Артем, навіть не завваживши моїх слів. — Тольки не такий кохвей, як у нашій лавці, ячмінний, із сахарином, а кохвей справжній, із цукром і вершечками. Мій бауер у войну такий кохвей щоранку пив, і мені коли-не-коли гуща перепадала. Ти, Володю, ніколи такого кохвею не питимеш, хіба що, як виростеш, на ветеринара вивчишся, бо у ветеринара — завжди свіжа копійка…
З тими напутніми на моє майбутнє життя словами Артем клав газету на покуті, під божницю, скидав валянці, ліз на піч і невдовзі уже хропів на всю хату. Він був страшенно скупий, про це на Хуторі всі знали. Батько мій частенько сміявся з Артема за ту його скупість: "Як бере Блюм (так їх прозивали по-вуличному — Блюм і Блюмиха) сире яйце на косовицю, то половину яйця випиває, а другу половину додому несе, щоб і на завтра було…" Артемиха була добріша, принаймні до мене. Як тільки з черені долинав храп Артема, вона відкривала заслінку печі, діставала горщика, пітунчика, з молочним кисилем чи пшоняною кашею і пригощала мене, зирячи на сирітку співчутливо, жалісливо, певно, думала про синів своїх у далекій далечині…
Артемів Сашко повернувся з війська десь наприкінці сорокових, прослуживши більше п'яти років. Ми з ним частенько ходили по гриби аж у Чорний ліс, за болото, і поверталися з повними кошиками біляків. Невдовзі Сашко одружився на дівчині із Киселівки, що за Чорторийкою, там — льонозавод, Сашко на ньому працював. Було пишне весілля, Артем розщедрився. Бочка з рожевим, солодким морсом стояла на ґанкові, ми черпали з неї мідним кухлем і пили, скільки хотіли. Сашко забрав теличку, кабана і поїхав з Петрушина назавжди у прийми. Молодший син Миколай так і прижився в Донбасі, став якимось начальником на шахті, хвалилася Блюмиха, одержав квартиру. Артем прожив ще років з двадцять, до останнього свого дня земного возив на базар у місто яйця велосипедом. Повернувшись із торжища, заліз на піч подрімать, та уже й не прокинувся. Хоронили сини. Миколай примчав у село на таксі од самого Києва. Опісля похорону довго шукали гроші, сховані Артемом. Знайшли, коли розібрали лежанку, замуровані були — чимала пака, але скільки — ніхто із сусідів так і не дізнався, навіть Артемиха не проговорилася. На зиму матір забрав до себе Сашко, але невдовзі привіз назад — не зжилася із невісткою. Відтак приїхав Миколай, продав хату, і Блюмиха з усіма своїми подушками, ряднами та рушниками покотила потягом на Донбас. І вже не повернулася в село, тільки листа прислала зовиці. Мачуха моя згодом так розповідала про того листа: "Дак се ж Артемиха присилає зовиці своїй писемце, а там накарлячено, що йой живеться непогано, хоч і скучає сильно за Хутором. Одне погано, що Миколай не дозволяє їй своє стелити, що з дому взяла, і на стіні вішать. Бо, каже, начальники до нього ходять у гості і не треба, аби яни бачили, що матка у яго сельська. Розсердився Миколай, усе її манаття — рядна, рушники, постилки ткані, скатерті, коци — згріб, виніс у двір і порубав сокирою на шмаття. А про шо се йон так уже зробив, не знаю. Дак чоловік зовиці одписав Артемисі: "Живіть, бабо, як живеться, а своїх законів у синовій хаті не правте…" Яна болєй і не писала".
Навпроти нас, через вуличку, жила баба Новичка. Один час, може, з рік, скоро по війні, у неї гостював онук, моїх літ, але городський. Він мав повітряну кулю, червону, у білих квітах, вона висіла на ниточці під стелею. Для мене то було, та й залишилося на все життя, послання з іншого, городського світу. Це все одно, що для землянина — послання з Венери чи Юпітера. Невдовзі баба Новичка з онуком переїхали до Чернігова, де її зять працював лікарем. Хату купила тітка Олена з Роїща. Вона мала дочку Явдошку, трохи меншу од мене, від першого чоловіка, а вдруге вийшла заміж за сліпого Матвія, що втратив зір, підірвавшись на міні десь аж під Берліном. Фронтовикові, інваліду сільська Рада купила приймача, справжнього, лампового. Хтось із сусідів напнув дротяну антену (між хатою і хлівцем) на високих жердинах, і приймач заговорив, заспівав. Досі приймача в селі мав лише фінагент. Я приходив до них гулять, тихенько сідав у куточку коло печі і слухав. З того приймача я вперше почув музику.