Палажка Лозова переселилася на кладовище лише декількома роками раніше від Олексія, найближчого, через вулицю, сусіди. Жінок хутірських, своїх поровесниць, вона пережила усіх. В останні роки свої просилася в сільського начальства, аби її влаштували у притулок для перестарілих. Задля цього їй доводилося цілісінький день дибати через село із Гори на Низ, де сільська Рада, і ночувати на лавочці під клубом. Іноді сільське начальство змилостивлювалося і відвозило Палажку на Хутір колгоспною машиною, їй усе обіцяли, посилали в район документи, але місця в притулкові не знаходилося. Я записував Палажчині спогади наприкінці сімдесятих і вже тоді вона скаржилася, що ось-ось помре в самотині або її привалить стеля. Стелю справді підпирало декілька колод, вона вся прогнила, стріха текла, а знадвору похилена набік хатина була обтикана кілками. Опісля і Палажка, і хата прожили ще з десяток літ. Померла Палажка серед зими, у люті морози і тіло її пролежало в хаті тижнів зо два, а може, і довше, ніхто достеменно не знає, поки не переступила порога листоноша, що принесла бабі пенсію. Напровесні березневі вітри з поля повалили і хату, вона упала набік і справді розсипалася на порох…
Тетяна Отроховичова пішла із цього світу, з Хутора, тихо і непомітно. Втім, як і жила. Хлопчик, задля якого я, власне, і пишу цю книгу, мало що може пригадати про неї. Окрім хіба що чорного, розшитого червоними квітками фартуха. І весь її одяг — спідниця, кофтина — були переважно темні. Так відклалося у пам'яті Хлопчика. Тетяна рідко з'являлася на люди, до лавочки біля двору Артема Блюма. Хіба що, коли ланка збиралася на розстаньках, аби брести у поле, на роботу. Голосу її я в собі не чую, хоч голоси більшості хутірських жінок— досі в мені. Розмовляла вона стиха, а більше мовчала. Зустрічав корову з череди найчастіше сам Олексій Отрохович. Але і він сідав завжди збоку від гурту, під в'язом із лелеками, лише зрідка, коли до нього зверталися, випускаючи із тонких, сірих вуст скупі слова. Тінню ковзав він хутірською вуличкою повз наші вікна, вертаючи додому з колгоспної роботи, неодмінно — з кошовкою в правиці. На дні кошовки — інструменти, а зверху — щось та з деревини: обрізки дощок, заготовка для віконної рами, колодочка, хоч би стружка на розпал печі. Весь свій вік, відколи колгосп, Отрохович столярував у будівельній бригаді або на фермі. Тетяна була ще непомітнішою тінню, тінню його тіні. "Яна прожила свій вік за Олексієм, добренно прожила", — резюмувала моя Мотрона Тихонівна, сповіщаючи, щойно я, в черговий свій приїзд, переступив поріг хати, про кончину Тетяни. Про смерть вона завжди говорила охоче і з особливим піднесенням у голосі. Але для мене людина, якщо я встиг записати її спогади, не вмирала…
— Як жила я ще в Почепні, у батька свого, там лежень був дерев'яний через сінці у другу хату. Се вже і я пам'ятаю. Пол вдовж стіни, а над ним — другий пол, туди залазили по драбині. Чоловік тридцять в одній хаті жило, сімейка така. На два столи обід. Дак був ще живий батько мого батька, болєй ста літ йому, уже не бачив. Сидить сліпий, вечеряє та й гомонить: "Що уже мені? І води всиплять, так їм, не бачу, що яно такоє…" Дак одна невістка за кухля, друга за миску та води, а тоє прийняла. Йон же сьорбнув та й каже: "Е, лихо батькові, а вже вода". — "Так ото ж і не говоріть такого!" Колись же гріха боялися, що ви. Батько мій умер, як розкулачили. Прийдуть: осеє, кажуть, заплатите, і все. Йон по усіх попобігає, напозичається, віддасть, а назавтра узяли і з хати вигнали… А перед тим його розстрілювать водили, із Загуменним разом. Землю в революції ділили, дак вони були проти. Семерих їй виводили у поле, сяя вже власть, поставили, ружжами поклацали, попужали. Та й привели їх назад, не стали стрілять. Дак яни сунялися, годі проти.
А тади якось що зайшли денікінці, дак тії уже нас, молодьонків, пополупили. Се і матку твою, і багатьох. Документи у сільбуді взяли, що Опанас Коршак обучав нас співать, на піяніні голоси підбирав. Сільбуд уже починав будуватися, там грамофон грав, ми співали і танцювали на сцені. А на піяніну ходили до школи. Дак яни, денікінці, за теє нам пліткою руки поперебивали. Матка моя і навколішки перед ними стояла: воно ще ж мале. Так били по руках, кров бігла. Випхнули з клуба — кровиця по пальцях цюрить, на землю скрапує. А то були ще чеченці, страшні люди. А одежі скільки побрали! Шовк, шерсть, шапки, кожухи. А на тих, на наших, що за Україну, одежа була красивенна. Більшовики ж голодненні були завжди, їда, видно, такая. Тольки неакуратні люди були, за столом сидить і на стіл із голови чеше. Але не перебірливі: мати картоплі в мундирах наварить, тільки лопотить. А перед денікінцем мати молока поставила, йон як упоров кулаком, гладишка і покотилася. Більшовики, коли відступали за болото, казали: хай дівки з нами їдуть. А я сердилася. Повернулися, денікінці недовго у нас були, побачили наші руки перебинтовані, питають: "Ну, як?.."
Не віддавали нас, дочок, до школи, що яни за батьки, не було в голові, їй-бо. Уже як пішла заміж, так письмо чоловік пришле, а я не вмію читать. Чотири сестри нас було і жодна до школи не ходила. А хлопці ходили, тиї понаучувалися. Тади вже мене дорослою учили, три роки, як лікбез у селі став. Карусьову Машу призначили учить, далєй — Надю Новикову. А вже як останній клас, то чоловіка до мене мого приставили за учителя. Вписали йому Явдоху Гарбузову, мене і Лозового Машу. Оце вже яни учаться у нас увесь вечір, а я там, у хатці, піч топлю, управляюся по хазяйству. Сиї уже пішли додому, тади чоловік починає мене навчать. Починає навчать, а я звикла уже розписуватися так. Йон іншим оборотом навчає. Я кажу: "Не так!" А йон калошею по голові мене, і все, і розійшлися. Нічого з тою наукою у нас не получилося. Дак грошики пенсійні прийшлося получать, а я і не розпишуся, їй-бо. А тут іще із чоловіком то ревність, то гавненність, уже ж думаєш — чи ти сьому їх учиш, молодайок хутірських, чи чому, що попало…
Се ми ще до колгоспів училися. Ми тади ще в колгоспі не робили. Ми останніми пішли в колгосп. Ми, Будаші, Сашок Малащин, Явдак, Миколай Галанков, щось зовсім уже мало зосталося. Нас уже розбурали, уже й хліви забрали, сінці одірвали. Аби коня не одняли — нічого, жили б. Се ж одноосібники роблять і колгоспники роблять — красота. Поїдемо ми, і як воно велося, що дозволяли косити осюю траву во всю. Кінь добренний у нас був, сіна накосимо, у город одвіз, грошей привіз і усякої всячини. Ну, а в жнива, туди, де жну, мене забирає чоловік, їдемо. Колгоспники, хоч яка погода, шайками стоять, заздрять, думають: "От уже, як останеться сам собі хазяїном, так нігадки буде". А далєй уже сиділи ми сиділи, аж посилає мене Халимон у підводчики. Ну, я ощетинилася. Їдемо, я його із воза штовхаю, бо я — хазяйка. Він тоді мене у контору. Та як напужали, що завтра і з хати витуримо. А ще далєй, отам, де Платониха, жила монашка. Прийшла до нас та й просить: "Перевезіть мене у Чарниш, там мої родичі". Олексій поїхав, аж вертається на своїх двох, із пужкою: "Уже нема у нас коника…" Ми того дня і заяву до колгоспу подали. Корову од нас давно забрали. Пішов жалітися у город, так віддали. Але корова пропала, молочко ж було, так ніхто її в колгоспі не доїв. Ми її зарізали. Прибігли з колгоспу по корову — корови нема.