— Запахи мого дитинства...— з болісною млостю прошепотів, усе ще перебуваючи в напівзабутті.— Ніщо так не спонукає мене до творчості, як запахи дитинства. Хай то гниле яблуко чи дух огірчаного розсолу з діжки, хай то кінська упряж пахне чи солом’яна вустілка в чоботі!
Зрештою, поволі отямлюючись, він уже не здригався великим кутастим тілом, ніздрі вже не тремтіли в нападі хворобливої пристрасті. Переді мною стояла зморена, виснажена, мовби викручена істота, яка зовні ледь-ледь скидалась на недавнього златоуста, що весь — у пафосі екзальтації. От до яких наслідків можуть спричинитися запахи
дитинства — нехай то навіть буде аромат звичайнісінького коров’ячого кізяка, який, однак, теж необхідний для творця!
— Авжеж,— ледве переводячи дух, озвався художник,— я також працюю над портретами людей, передовиків змагання. Фойє цього Будинку культури насамперед прикрашатиме панно трудової слави. Готую ескізи, вже є фрагменти майбутнього панно. Завітайте завтра чи післязавтра, поговоримо, порадимось. А зараз я стомився. Та й натуру слід на ферму відвести, щоб подоїли...
І, взявши в руку прядив’яний налигач, він повів корову до виходу з Будинку культури.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
у якому знову розповідається про зустріч із прекрасною незнайомкою, пойменованою Соломією, про її тяжке материнське горе, яке з підставами чи без підстав автор сприймає за своє особисте
Не запалюючи світла, приліг на тапчані в знахарчиній хаті — немов у квітнику приліг, неначе у вінках, виплетених чи то фантазією, буйнішою за природу, чи то самою природою, з якою не зрівняється ніяка фантазія. Мальовані квіти оточували зусібіч хмарою, легкою й невагомою, барвистою, пахучою, і я наче плив, наче летів у цій хмарі. Та ще летів, звісно, на крилах солов’їного співу, що хвилями затікав у двоє одчинених навстіж віконець. Двоє цих одчинених у весняний вечір віконець нагадували широко розплющені очі дивної істоти, яка спрагло приглядається до розквітлого світу, вбирає до найдрібніших подробиць красу зеленої трави чи яблуневої гілки в гірляндах пелюсток, поблиск сизого любистку на причілку хати чи сиве мерехтіння лопухів у побратимському колі кропиви. Отож через цих двоє віконець вливався солов'їний снів, і я вже плив не просто в хмарі квіток, а ще й на крилах пташиних пісень, і моя плавба могла зрівнятися хіба що з маренням чи зі сном. Крила пташиних пісень підносили іноді так високо, що серце завмирало в болісній знемозі, а то раптом так стрімко ринули з небесних високостей до землі, що душа танула в грудях, як тане останній сніг від щирого сонечка весни.
Я наче перебував між маренням і явиною, тіло видавалось не реальним і плотським, а якоюсь дивовижною
еманацією, якій властивий зовсім інший стан, ніж людській плоті. Може, саме тому згодом я не міг утямити: а те, що відбувається зі мною, є дійсністю чи сном? Ніхто, либонь, не відповів би ствердно чи заперечливо на це запитання, бо ж і Яблунівка була селом не від світу сього, бо ж і Яблунівка могла наворожити всячини.
Де вже я бачив ці очі — блискучі й свіжі, мов ранкова роса на доспілій червоній вишні, що віддзеркалює сонячне проміння? А то вже за хвильку видались вони старовинним сріблом, покритим патиною, а то вже з їхньої непроглядної — глибокої, мов гірське бескеття,— глибини сяйнули містичні смуги полярного сяйва. Над полярним сяйвом очей брови творили таїнство польоту, і цей політ брів надавав опуклому високому чолу чи то всесвітньої скорботи, чи то всесвітньої печальної задуми. Я з острахом і заціпенінням приглядався до губів, які ось-ось мали зламати свій застиглий малюнок, які ось-ось мали розквітнути або словом, або зітханням.
Де вже я бачив це обличчя, цю дівочу постать, зодягнену в білу вишивану блузочку з короткими рукавами та в картату куценьку спідничку, що відкриває білі напівсфери тугих колін? Чи то сьогодні бачились, чи то вчора, а якщо не сьогодні й не вчора, то зустрічались таки з нею,— хай у минулому сторіччі, хай у сивому позаминулому, а дороги наші таки схрещувались!
І раптом забринів її голос — грудний глибокий голос, і драматичне звучання видалось знайомим, пройняло гостро, й серце моє заболіло, наче його діткнувся кінчик шаблі.
— Ти впізнаєш мене, так! — швидше ствердила, ніж запитала дівчина. Вона стояла неподалік від мене, посеред знахарчиної хати, й хурделиця різнобарвних квітів летіла довкола її голови, над вузькими зсутуленими плечима.
— Впізнаю,— сказав я розгублено, зводячись із тапчана.
— Даруй недавню знетямленість, але хіба інша, будучи на моєму місці, не втратила б глузду? Втратила глузд і я. твоя Соломія, яку ти так солодко називав своєю коханою.
Про яку недавню знетямленість говорить ця дівчина? Та грудний її, соковитого тембру, голос нагадав: ми ж бо з нею зустрічались у просторому, як київський залізничний вокзал, фойє Будинку культури. Вона тоді несподівано вийшла з шумовиння гасел і транспарантів, мов Афродіта з піни морської, і, перебуваючи в химерному сомнамбулічному стані, говорила про любов. Як же вона говорила?.. Ага, любов — це весняний вітер, од якого починають брунькувати серця... Серце її жде любові не одне сторіччя й не одне тисячоліття. Вона віддавала тоді мені своє серце — подарунок вічності, так, так!.. І зникла, а я ще бігав серед яблунівського люду, намагаючись відшукати, й не міг знайти, як не можна знайти жар-птицю.
Леле, а щойно причулось, чи й навсправжки проказали її вуста: "Твоя Соломія, яку ти так солодко називав своєю коханою"? Може, я для неї — тільки галюцинація, а насправді бачиться їй хтось інший, ввижається той, кому вона ладна віддати свою любов і хто не здатний віддячити їй вічністю свого почуття — саме так вона й говорила тоді! — за вічність її почуття... Ця екзальтація, скорботно-мученицьке свічення в погляді, цей нервовий хрускіт пальців — у якому вона стані? що привело її сюди, в знахарчину хату? Але, мабуть, слід ні в чому не суперечити, щоб, крий боже, не сполохати душу її тремтку й лякливу, як полумінець свічки.
— Але ж я зовсім не винна у смерті нашого сина! — вигукнула молода жінка.
— Якого сина?
— Максима, чи ти вже встиг забути ім’я його?