Й від цих мрій у Михайла Григоровича запаморочились памороки, й він оперся плечем на стіну в корівнику, щоб не впасти.
А робот Вася ходив, як сокира-саморубка, по фермі, робив усяку роботу, яка тільки потрапляла до рук, і приказував: "Хоч вогню до мене прикладай!.. Хоч вогню до мене прикладай!.." І хоч би тобі якийсь суглоб хруснув, хоч би тобі якийсь індикатор відмовив, хоч би тобі електронний агрегат вийшов із ладу!
Не дивина, що на робота Васю стали заглядатись яблунівські молодиці. Й не тільки ті, що під вербою брови загубили чи мали дітей-самосійок.
Автор не був свідком цієї сцени, про яку йтиметься далі, але ж обійтись без неї не можна, порушиться гармонія розповіді, яка й так подеколи надто дисгармонійна. Але ж сором не нагодує! І хоча авторським очам не перший базар, а вже третій ярмарок, та він на цьому третьому ярмарку про всяк випадок та про запас позичить ще очей і в сірка, й оповість... Й оповість із чужих, звісно, уст про оказію, що сталася з роботом Васею в Будинку культури.
Після колгоспної ферми робот у сільській чайній випив трохи пива, бо, либонь, його внутрішня надскладна система надскладних елементів подеколи потребувала бочкового чи "Жигулівського". Загризши смаженим свіжомороженим хеком під маринадом, робот за своєю звичкою витер губи рукавом і подався до Будинку культури на танці. Мугикаючи з якоїсь пісеньки слова "а вже через нашу хату та й качки летять", робот зупинився неподалік від гурту, що під радіолу танцював шейк.
Хто знає, чому поява робота на танцях не сподобалась яблунівським парубкам. Може, тому, що дівчата цікаво позиркували на цей останній витвір людського генія і сучасної інженерії, а попи самозакохано звикли відчувати ласку дівочих очей тільки на собі. А може, тому не сподобався робот Вася, що від нього тхнуло не тільки коров'ячим гноєм, а й гостро несло "Жигулівським" пивом. Ну, гаразд, коли від робота тхне гноєм — до такого яблунівським парубкам не звикати, але де ж це в світі чувано, щоб від робота несло пивом?!
Легенько так — ліктями, грудьми та плечима — робота Васю виштовхали надвір, під лагідні весняні зорі. З уживанням характерної для яблунівського парубоцтва термінології почалася стихійна прес-конференція.
— Слухай, фраєр, ти самодєльний чи тебе клепали разом із французькими фірмами?
— Тебе, такого красивого, чи не в кукурудзі монтували з транзисторів старим дідівським способом?
— А може, не в кукурудзі монтували, а в капусті зварювали газозварювальним апаратом?
— А якщо тебе, фраєра, клепали разом із французькими фірмами, якщо дідівським способом монтували з транзисторів у кукурудзі, якщо зварювали в капусті газозварювальним апаратом, то чого заглядаєшся на яблунівських дівчат? Гайда, хлопці, перевіримо, чи велике в нього право заглядатись на наших дівчат!
І яблунівські хлопці заходились перевіряти. Перевірка велась досить незвичним способом — ніхто не став вимагати документів, папірців, а, розперезавши на роботові Басі широкий армійський ремінь, хотіли розстебнути штани.
Отямившись і схаменувшись, робот Вася заходився захищати своє достоїнство робота так, як на його місці захищав би будь-хто. Проте дужі парубоцькі руки так надійно скрутили це чудо техніки, цей витвір людського генія, Що витвір людського генія тільки сопів і плювався крізь зуби, лаючись. І лаявся він чомусь не так, як то годилося б лаятись хрещеному синові науково-технічної революції, запрограмованому наймодернішою термінологією, а якось примітивно, по-старосвітському, що, здавалося, зовсім не личило навіть роботові застарілої конструкції. "А сто сот крот його ма!—лаявся робот Вася.— А сто дідьків у ваші бебехи й печінки! А хай ваші батьки показяться!"
Робот Вася шпиняв і кпинив, проте ці шпиняння й кпини швидше пройняли б у домовині покійного бухгалтера Петра Зосимовича Вараву, ніж яблунівських парубків, якщо вони вже так заповзялись. Та ви б їм зараз на груди землі насипали — й не помогло б! Отож, ремінь розперезавши та штани знявши, парубки яблунівські навіч переконались, які права у робота Васі заглядатись на їхніх дівчат. Либонь, були так вражені побаченим, що дружно відпустили розхарапудженого робота. Гомоніли:
— Ну й додумались наші вчені до техніки! Та в цієї техніки коло пупа чортів купа...
— Авжеж, такого старого собаку, як цей робот Вася, важко до ланцюга привчити...
— Така техніка, як цей робот Вася, хутко перемолотить усю гречку в Яблунівці...
І. зоставивши робота Васю, порозходились хлопці, похнюплені, наче падали з вишні та піймали черешню.
І вже не один яблунівський дядько того вечора підозріливо приглядався до своєї жінки: про що так ревно задумалась — чи не про отого робота Васю, про якого впала слава опукою в ноги. А як подумати — хіба щось ліпше могло замінити в колгоспі химородника Хому Прищепу, котрому, бачте, замандюрилось добиватися в Америку, наче та гемонська Америка не могла добитись до Хоми.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ,
де розповідається про таку новину інтимного побуту як пояс цнотливості, придбаний Хомою для рідної жінки Мартохи, а також висловлюється припущення: чи не спричинився до цієї оказії шалапутний робот Вася?
Життєпис яблунівського колгоспника Хоми Прищепи дедалі більше потребує поважного ставлення: щоб можна було багато казать, та не було чого слухать. Або ж навпаки: щоб було що слухать, та не було чого казать. Поважне ставлення до життєпису Хоми не відмітає й іншого славнозвісного принципу — що то плести, коли не знаю що, й шкода того говорити, що не варити, й скільки вірьовку не плети, а кінця їй не буде,— та, либонь, пора перейти до діла насущного.
А діло насущне, так підказує інтуїція, потребує, щоб коло нього не тупцялись, як ватага підпилих механізаторів коло зачиненої яблунівської чайної, а відразу брали за роги.
Візьмемо це діло за роги: Яблунівка заговорила про те, що Хома Прищепа для своєї рідної жінки Мартохи чи то придбав у районному магазині господарчих товарів, чи то власноручно із заліза викував пояс цнотливості.
Для того, хто недочув або не повірив, автор повторює: перед своєю поїздкою до тієї гаспидської Америки старший куди пошлють із колгоспу "Барвінок" надумав на свою жінку надіти пояс цнотливості. Ну ж, скажуть, в живії очі бреше, щоб оббрехати не тільки Хому, а й жінку його! А все, напевне, від заздрості, коли ото, розперезавшись, чоловік їсть і їсть чуже пригощання, сподіваючись розбагатіти, а насправді — щоб пузіти й перепузіти!