Мама. Ніхто з тобою так і не розмовляє. Просто ти чомусь не в настрої...
Т а т о. Я якраз у настрої. У мене чудовий, прекрасний, незрівнянний настрій, але, коли я замислююсь над тим, у що виллються Сергію його лінощі, його змарнований час, мене проймас жах.
Мама (жартома). Бр-р-р-р!
Т а т о. Ні, з тобою неможливо розмовляти. Ви всі настроєні проти мене.
Бабуся. Змова в імператорському палаці.
Тато. Так, змова. Камарилья. Мафія. Ви всі мрієте про той день, коли я перестану втручатись у сімейні справи і кожен буде робити, що йому тільки заманеться.
Б а б у с я. І що ж, по-твоєму, робитиму я?
Т а т о. Я не знаю, що робитимеш ти, але тс, що він (показує на кімнату Сергія) не робитиме нічого — я не сумніваюсь. Як і тепер. А ти його знову захищатимеш.
Б а б у с я. То що ж тоді зміниться?
Тато (спантеличено). Так... Справді.
М а м а. От бачиш. Отже, ні про що таке ми не мріємо. Нехай усе лишається як було. І потім — адже хлопчик не винен, що він здібний. Ти маєш радіти, що в тебе такий син. А ти все бурчиш. У школі ним задоволені.
Тато. Аби ж вони знали, як він готується до їхніх уроків.
Мама. Яка тобі різниця! А їм? Знає — значить, знає. Хай він хоч уві сні вчить. Хоч у тролейбусі. Одному потрібен день, щоб вивчити теорему, а він прочитає два рази і вже знає.
Т а т о. То нехай він розвиває свої здібності. Нехай читає дві теореми, три... Таж він міг би бути круглим відмінником!
Мама. Міг би.
Тато. От бачиш!
Мама. Бачу. Але, Колю, слово честі, не гніви ти Бога. У тебе хороший син. Розумний, веселий, добрий, у нього хороші друзі.
Тато (іронічно). Особливо Вітька.
М а м а. А що Вітька? Звичайний хлопець. Справедливий, усі його поважають.
Тато (тим же тоном). Добре вчиться.
Мама. Так, можливо, вчиться він не досить сумлінно.
Т а т о. Не досить!
Мама. Але хіба це головне? Нехай про його оцінки думають його батьки. Сергій Вітьку любить, і, перш за все, мені здасться — він хороший друг. А справжні друзі, ти сам знаєш, трапляються в житті не часто. Я досі згадую той жахливий випадок у Гідропарку, коли до них причепилася шпана, і якби не Вітька... Боже мій! Та я безмежно вдячна цьому хлопчику!
Тато. Подумаєш! Він уміє битися, а Серьожа — ні. Ото й усього. Кожний на його місці...
Мама. Подумай, що ти кажеш. Який кожний? Про це знімають фільми, пишуть книги. Кращі друзі кидають один одного в подібних ситуаціях і тікають щодуху, рятуючи власну шкуру. Йому ж руку порізали, весь рукав у крові. Коли Сергій привів його додому, я думала, що знепритомнію. Добре, що Бабуся була колись медсестрою.
Бабуся киває.
І потім... Адже Серьожа у тій ситуації виявив себе, як я зрозуміла, не з кращого боку.
Тато. Просто у нього відраза до насильства.
М а м а. Ця теза давно застаріла. Хамству слід чинити опір, а не читати проповіді. І тут годиться будь-який спосіб. До речі, з цього приводу існує і цілком офіційна постанова.
Т а т о. Ну гаразд, гаразд. Я згоден. Я з усім згоден. Я, як і завжди, у своїй постійній ролі — у ролі угодовця. Нехай чинить, що хоче, дружить, із ким вважає за потрібне, — я йому більше не скажу ані слова. Ти хочеш виховувати його сама — будь ласка.
М а м а. Ну чому сама? Він тебе любить, поважає. Я лише прошу тебе — будь до нього м'якшим.
Тато. Гаразд, буду до нього м'якшим. Що іще?
М а м а. А ще — не сердься даремно.
Т а т о. Та я й не серджусь. Можливо, ти й права.
М а м а. Ну звичайно! Будь-які батьки були б задоволені таким сином.
Лунає вхідний дзвоник.
Це, напевно, він. (Іде в передпокій.)
З Мамою виходить Бабуся.
Тато (зиркає на годинник. Услід). Аякже! Так він тобі і прийде о дев'ятій годині.
З передпокою чути вигуки радості, розчулення, захвату.
Усе, як завжди, коли стрічаються дві жінки, котрі давно не бачились.
Голос Мами. Заходьте, заходьте! Боже мій! Колю, поглянь, хто до нас завітав!
Тато зітхає, підводиться, усміхається залі і так, із застиглою посмішкою, обертається до дверей. Він іще не здогадується, хто ця несподівана гостя, але, певна річ, усмішка не завадить. На порозі кімнати з'являються Клавдія Миколаївна і Мама.
Тато. Клавдіє Миколаївно! Хто б міг подумати! Яким щасливим вітром?
Клавдія Миколаївна. Здрастуйте, Миколо Олексійовичу.
Одразу видно, що Клавдія Миколаївна — ділова жінка. Погляд твердий і спокійний, трохи владний, набутий багаторічною директорською практикою і діловими зустрічами. Тримається з гідністю, але досить просто. Дивиться у вічі співрозмовнику. Першою і без манірності подає руку.
Мама (гукає на кухню). Мамо, поставте, прошу, чайник. Тато. Який чайник! Який чайник! (Одкриває бар, дістає коньяк.)
Клавдія Миколаївна. Ні-ні, Миколо Олексійовичу! Прошу! Тільки без цього!
Тато. Ну... (Ставить пляшку назад.) А може, винця?
Клавдія Миколаївна. Ні-ні, прошу вас.
Тато. Якщо ви наполягаєте...
М а м а. Ви з роботи, Клавдіє Миколаївно?
Клавдія М и к о л а ї в н а. Ні.
Тато. Яка ж у директора школи може бути робота о дев'ятій вечора?
Клавдія Миколаївна. А уявіть собі, іноді затримуємось дотемна. (З усмішкою.) Сидимо, сперечаємось, вирішуємо, лаємося. У нас теж своє виробництво. Свої цифри, звіти, доповідні. І з нас питають. Ще й як.
Мама. Уявляю собі!
Тато. Та-ак, тут один у сім'ї і то губишся, а у вас...
Клавдія Миколаївна. Сімсот двадцять чотири...
Тато. Ай-я-яй!
Клавдія Миколаївна. Сімсот двадцять чотири, і кожен не схожий на іншого. Кожен — індивідуальність.
Мама. Ото б уже не хотіла я опинитись на вашому місці.
Клавдія Миколаївна. Так, заздрити нема чому. Спокійною нашу роботу не назвеш. Але нічого — трудимося, виховуємо, напучуємо, прищеплюємо... Важко, ой як важко. Часом повертаєшся додому — ноги не слухаються, голова тріщить, серце калатає... А що вдієш? Усі йдуть до тебе. Кожного вислухай, кожному порадь; вічно про когось думаєш, щось вирішуєш, радиш, жалієш, утішаєш... А батьки? І для кожного слово знайти. А вчителі? І у всіх свої проблеми — адже так просто до тебе в кабінет не заходять. А колектив складний... Хороший, хороший — не зрозумійте мене неправильно, але ж справу маєш із людьми...
Тато. Авжеж.
Клавдія Миколаївна. А школа на видноті. З райкому дзвонять, у міськкомі вимагають, із ЦК комсомолу цікавляться. То конференція, то засідання! Часом думаєш: "Господи, навіщо все це мені? Кинути б, знайти що-небудь спокійніше". Так ні. Та й не можу вже без неї. От. (Розглядається.) А це ваша нова квартира?